На початку Реформації практично єдиним доступним перекладом Біблії була латинська Вульгата – переклад, виконаний Ієронімом в 380 році. При цьому слід зазначити, що на момент початку Реформації цей переклад був суттєво спотворений. У Вульгату увійшли як переклад Старого Заповіту з давньоєврейської, так і переклад Нового Заповіту з грецької, а також Книги Товита, Юдити, Премудрості Соломона, Премудрості Ісуса, сина Сирахового, Варуха, деякі додання до Книги Даниїла, а також 1-а й 2-а Книги Макавейські.
У цілому, Біблія не була книгою, знайомою широким верствам населення, і її не можна було знайти в більшості домів. У церквах були Біблії, прикуті ланцюгами до кафедр; у монастирях зберігалися біблійні сувої; Біблії мали королі й представники правлячої знаті. Але Біблія не була такою книгою, яку багато людей мали б вдома.
Більше того, рідкістю були Біблії, перекладені мовою якогось конкретного народу. На той час, коли жив Лютер, існувало кілька німецьких перекладів Біблії, а також один французький, опублікований у 1473 році. Але єдиним доступним перекладом Біблії був, в основному, латинський. Освічене панство могло читати латиною, але умовний середній житель Англії, Франції, Німеччини, Італії чи Іспанії знав лише уривки латинських фраз, які він міг запам'ятати під час меси. І навіть ці уривки часто були спотворені. Якщо ви хочете зрозуміти, що означає біблійна безграмотність широких верств населення того часу, прочитайте «Кентерберійські оповіді» Чосера, написані середньоанглійською мовою між 1387 і 1400 роками. У твір Чосера просто вплетені плутанина та просте нерозуміння Біблії.
Латинська Вульгата була Біблією, яку спочатку вивчав Лютер. Однак незабаром, коли він поринув у грецькі тексти, він усвідомив усі її недоліки. Після вивчення грецьких текстів він, власне, і зробив свої революційні висновки. Крім того, він зрозумів ще одне: якщо треба щось змінити, то для цього мало богословських дебатів між небагатьма знавцями Біблії.
Необхідно, щоби Біблія була перекладена простонародною (у його випадку – загальнодоступною німецькою) мовою і стала розповсюдженою. На мою думку, найнебезпечніша справа Лютера полягала не в тому, що він прибив до дверей свої «95 тез». Вона полягала в тому, що він переклав Біблію на звичайну німецьку мову та сприяв її поширенню.
«Єресь» Лютера
До 1522 Лютер переклав Новий Заповіт, а до 1534 – усю Біблію, куди ввійшли й книги з міжзавітного іудаїзму, які пізніше були названі апокрифічними. Навіть у старості Лютер все ще вносив виправлення в свою роботу, бо зрозумів, до яких серйозних змін призвела поява цього перекладу.
Лютер не перекладав безпосередньо латинську Вульгату, і для декого це стало рівносильним єресі. Навчаючись у латинській школі в Магдебурзі, Лютер вивчив грецьку мову, тому міг перекладати з грецької на латину. Існує думка, можливо правдива, що Лютер виїжджав у прилеглі міста та села, просто щоб послухати, як люди розмовляють, щоб його переклад, зокрема Нового Заповіту, був якомога ближчим до звичайного, сучасного для нього варіанту мови. Біблія, яку він збирався видати, не мала стати Біблією панства й для панства.
Великий історик церкви Філіп Шафф висловив таку думку: «Найпліднішим результатом перебування Лютера в замку Вартбург і найважливішою й найкориснішою справою всього його життя став переклад Нового Заповіту, за допомогою якого він приніс вчення та приклад Христа й апостолів в уми та серця німців у вигляді живої картинки. … Він зробив Біблію народною книгою в церквах, школах та домах».
Це відкрило скриньку Пандори в тому, що стосується перекладу Біблії, і закрити цю скриньку назад виявилося неможливим. Не варто й казати, що це стурбувало церковних чиновників різного штибу, бо вони більше не мали влади над Божим Словом.
Попередники й послідовники
Про попередників Лютера в його перекладі Біблії простонародною мовою сказано, однак, небагато. Наприклад, Джон Вікліф зі своїми колегами випередили Лютера на добрих 140 років, коли в період між 1382 і 1395 роками переклали Біблію середньоанглійською мовою. Вікліф перекладав не один; відомо, що, наприклад, Ніколас Херефорд теж брав у цьому участь. Відмінність між групою Вікліфа й Лютером полягає в тому, що Вікліф із колегами перекладали прямо з латинської Вульгати й не робили критичного розбору текстів.
Крім того, Вікліф уключив до Біблії не тільки книги, які згодом були названі апокрифічними, але ще й 2 додаткові книги Ездри та твір, датований другим століттям, під назвою «Послання до Лаодикійців» у якості, так би мовити, бонусу.
Як і у випадку Лютера, робота Вікліфа не була санкціонована церковною чи світською владою, але стала при цьому надзвичайно популярною. Тож реакція влади була суворою. Король Генріх IV та архієпископ Томас Арундельський робили все можливе, щоб зупинити їхню роботу, а Оксфордський собор 1408 року проголосував за те, щоб не робити жодних нових перекладів Біблії без офіційного дозволу. Вікліф, однак, запалив цю свічку, і вогонь уже було не загасити.
Можливо, найпронизливішою історією тієї епохи стала історія Вільяма Тіндейла. Він жив із 1494 по 1536 роки й зазнав мученицької смерті через те, що переклав Біблію англійською мовою. Як і Лютер, Тіндейл перекладав із давньоєврейської та грецької, хоча й використовував Вульгату для перехресних посилань та перевірки. До своєї смерті він встиг закінчити переклад Нового Заповіту й приблизно половини Старого. Його переклад став першою Біблією англійською мовою, що була надрукована у промислових масштабах.
Спочатку Тіндейл просив дозволу на переклад у лондонського єпископа Танстела, але той сказав, що це заборонено й що це взагалі єресь, тому щоб виконати цю роботу, Тіндейл переїхав на континент. Часткове видання вийшло в 1525 році (усього через три роки після Лютера) в Кельні, але шпигуни видали Тіндейла владі, і, що цікаво, він був змушений тікати до Вормса, того самого міста, у якому справа Лютера була розглянута перед рейхстагом. Там 1526 року Тіндейл опублікував повне видання свого перекладу Нового Заповіту.
Як пізніше відзначив Алістер Макграт, Біблія короля Якова, або ж, як її називають, Офіційний переклад (мається на увазі переклад, санкціонований монархом, прим. перекладача), що був виконаний на початку 1600-х років (а саме, кілька видань, включаючи видання 1611 року), не була оригінальним перекладом Біблії англійською мовою. Скоріше, це було запозичення перекладу Тіндейла з деякими виправленнями на основі Женевської Біблії та інших перекладів. Багато відомих пасажів у Біблії короля Якова («by the skin of his teeth» – Огієнка: «ще біля зубів лиш зосталася шкіра моя»; «am I my brother's keeper?» – Огієнка: «чи я сторож брата свого?»; «the spirit is willing but the flesh is weak» – Огієнка: «бадьорий бо дух, але немічне тіло»; «a law unto themselves» – Огієнка: «самі собі Закон» і багато інших) були взяті в Тіндейла. Він мав чудову здатність перетворювати біблійні фрази на яскраві англійські вирази.
Але навіть Офіційний переклад не був першим англійським, власне, офіційним перекладом Біблії. Першим була «Велика Біблія» 1539 року, санкціонована Генріхом VIII. Генріх хотів, щоби Біблію читали в англіканських церквах, і з цією метою Майлз Кавердейл виконав цей переклад. Кавердейл просто списав багато чого в Тіндейла, прибравши деякі спірні моменти; крім того, він закінчив переклад, початий Тіндейлом, і додав переклад апокрифів. Зверніть увагу, що Кавердейл у процесі роботи над своїм перекладом використовував Вульгату й переклад Лютера, а не давньоєврейські та грецькі оригінали.
З цієї та деяких інших причин, багато протестантських рухів, що зароджувалися на континенті й у Великобританії, були незадоволені Великою Біблією. Мова Женевської Біблії була більш яскравою та енергійною, тому вона швидко обігнала за популярністю Велику Біблію. Їй надавали перевагу Вільям Шекспір, Олівер Кромвель, Джон Буньян, Джон Донн, а також пілігрими, що вирушили до Нової Англії. Саме її, а не Біблію короля Якова, вони взяли з собою на «Мейфлауер».
Женевська Біблія стала популярною не лише тому, що її масово друкували для широких верств населення, але також і тому, що вона містила пояснення, навчальні матеріали, перехресні посилання на паралельні місця, а також вступи до кожної книги з коротким змістом, картами, таблицями, ілюстраціями й навіть покажчиками. Словом, це була перша англійська навчальна Біблія, і, нагадаю ще раз, вона вийшла на півстоліття раніше за Біблію короля Якова. Не дивно, що в Біблії, виданій під егідою Женеви часів Джона Кальвіна, коментарі були кальвіністськими за суттю й розкольницькими (тобто, такими, що не відповідали вченню Англіканської церкви) за характером. Це було однією з причин, через яку англійські королі видали «Офіційну версію». Їм була потрібна Біблія, яка б не заперечувала Dieu et mon droit (що означає "Бог і моє право", монарший девіз, що передбачає суверенність короля).
А як щодо апокрифів?
Примітно, що в Женевській Біблії Новий Заповіт був вперше повністю переведений із давньоєврейського тексту. Як і попередні переклади, ця Біблія містила апокрифи. Та й у Біблії короля Якова 1611 року теж були апокрифи, у тому числі, історії про Сусанну, про Віла й Дракона (обидві є доповненнями до Книги Даниїла), а також молитва Манасії.
Можна сказати, що жоден значний переклад Біблії, який з'явився за часів німецької, швейцарської та англійської реформації, не складався з 66 книг. Щоправда, крім 66 книг, інші 7 (а іноді й більше) розглядалися як второканонічні, звідки й походить термін «апокриф», проте вважалося, що вони все ж таки мають певний авторитет.
Коли ж і де з'явилася Біблія протестантів, що складається з 66 книг? Ця практика не була стандартизована до 1825 року, коли Британське та іноземне біблійне товариство, по суті, просто заявило: «Ці 66 книг і жодна інша». Але це не була Біблія Лютера, Кальвіна, Нокса чи навіть братів Веслі, які користувалися офіційною версією. Протестанти на той час вже довго вважали додаткові книги, як мінімум, второканонічними. Дехто навіть називав їх неканонічними, й існували прецеденти, коли Біблія друкувалася без цих книг. Наприклад, після 1549 існувало невелике видання Великої Біблії, до якого не ввійшли апокрифи; видання Єпископської Біблії 1575 року теж не містило цих книг. Не ввійшли вони і до тиражів Женевської Біблії 1599 та 1640 років. Так чи інакше, але ці книги не вважалися канонічними серед багатьох протестантів.
Найважливіша справа Лютера
Лютер у 1517 році не міг собі й уявити, що його найважливішою справою в процесі німецької реформації, справою, яка найбільше вплинула на багато життів і призвела до виникнення протестантизму, стали не його коментарі на Послання до Галатів і Римлян, не його теологічні трактати на кшталт «Про рабство волі» і навіть не той факт, що він наполягав на виправданні виключно благодаттю через віру. Ні, найбільшим каменем, який він кинув у церковний ставок, що спричинив не просто брижі, а справжні хвилі, стала Біблія Лютера. Але він не був першопрохідцем. Він і Вільям Тіндейл заслуговують рівного звання справжніх першопрохідців, оскільки саме вони перекладали Біблію з оригінальної мови, якою вона була написана, на мову звичайних людей, щоб ті змогли безперешкодно її читати, вивчати й запам'ятовувати, й щоб Біблія могла їх рухати та формувати. Біблії людей, від людей і для людей до Лютера й Тіндейла, по суті, не існувало.
На сьогодні існує понад 900 перекладів та парафразів повного тексту Нового Заповіту та його частин англійською мовою. Дев'ятсот! Ніхто з перших реформаторів не міг собі цього й уявити, також не могли вони й думати, що Біблії лежатимуть не тільки на кафедрах та церковних лавах, а й у домах багатьох людей. З початком німецької реформації стало зрозуміло, що це все дія Святого Духа, що творить все нове. Сюди входять заново зроблені переклади Біблії, в яких ми все ближче підходимо до оригінального богонатхненного тексту в міру того, як ми знаходимо все більше манускриптів, займаємося складною справою критичного розбору текстів і робимо переклади на основі ранніх і найкращих давньоєврейських, арамейських і грецьких текстів.
Лютер робив свій переклад на основі роботи Еразма над грецьким Новим Заповітом, і на той час було відомо лише кілька грецьких манускриптів, з якими міг працювати Еразм, причому всі вони були не дуже старими. Коли 1611 року з'явилася Біблія короля Якова, то ця проблема, що стосувалася як Старого, так і Нового Заповітів, нікуди не поділася.
На сьогоднішній день у нашому розпорядженні є 5000 манускриптів грецького Нового Заповіту, більша частина з яких була знайдена за останні 150 років, а деякі з них датуються другим і третім століттями нашої ери. Ми маємо знахідки Мертвого моря та інші манускрипти, які стоять на 1000 років ближче до оригінальних джерел Старого Заповіту, ніж мазоретський текст (традиційна основа для тексту Старого Заповіту), і ми набагато ближче до цих джерел, ніж були у 1900 році. Бог у Своєму провидінні підводить нас ближче до Себе, підводячи нас, представників сучасного людства, ближче до оригінальних богонатхненних текстів.
Заклик «sola Scriptura» звучить сьогодні набагато повніше, ніж у минулому, тому що зараз ми знаємо, що рішення, ухвалене отцями церкви четвертого століття щодо визнання 27 книг Нового Заповіту та 39 книг Старого Заповіту (плюс ще деякі), було правильним. Канон був закритий, коли було визнано, що в нашій Біблії повинні бути книги, написані особисто свідками того, що відбувалося, або їхніми співробітниками та колегами у випадку Нового Заповіту, а також книги, написані в контексті передачі священних єврейських традицій Закону, Пророків і Писань, що сягають корінням Мойсея, хронік і великих пророків минулого.
Першоджерела ми маємо завдяки великим людям давнини, які записали все у час між Мойсеєм та Іоанном, коли він перебував на Патмосі, а наші Біблії зрозумілою нам мовою ми маємо завдяки нашим протестантським попередникам – Лютеру, Тіндейлу, Кальвіну та іншим. Можливо зараз, коли ми святкуємо 500-ту річницю німецької реформації, настав час сказати, що без протестантизму така велика кількість християн, можливо, не мала б Біблій, перекладених такою великою кількістю мов. Праця, започаткована Лютером, Тіндейлом і Вікліфом, ще не завершена. Все ще існують місця, де Біблія є чимось незаконним або де не існує перекладу мовою місцевого населення. Але слава Богу, що ця праця продовжується, тому що заклик «semper reformanda» (лат., реформація потрібна завжди) сьогодні все ще є актуальним.
Бен Візерингтон III є професором тлумачення Нового Заповіту Богословської семінарії Есбері. Він написав безліч книг, остання з яких називається «Тиждень падіння Єрусалиму» (IVP Academic).
