Різдво все ближче, і в нас може виникнути нелегке питання: чи маємо ми хоч якийсь привід для радості?
Зараз Адвент, і ритм нашого життя має сповільнитися, і ми повинні не поспішаючи готуватися до святкування народження Ісуса. Нам хочеться втекти від цьогорічних труднощів, і багато хто з нас уже кілька тижнів тому заявили, що різдвяний сезон розпочався.
Адвент має бути часом надії, радості, любові та миру. Це прекрасні слова, але цього року є ризик, що вони видаватимуться нам порожніми. У цей час минулого року, коли багато американців пекли гарбузові пироги й шукали, що можна дешевше придбати на «Чорну п'ятницю», почав свою непомітну ходу смертельний вірус. Більшість із нас тоді нічого про це не знали, але з огляду на сотні тисяч смертей лише в нашій країні ми, звичайно, знаємо про це зараз. Чи можемо ми в такий час говорити про надію?
Намагаючись якось обмежити поширення вірусу, ми стали свідками й інших проблем, кожна з яких стала б руйнівною в «нормальний» рік. Приголомшлива кількість людей втратила роботу. Власники бізнесу зачинили двері своїх підприємств. Школи перейшли на дистанційне навчання, і це не тільки збільшило навантаження на батьків та вчителів, які й так мають доволі багато труднощів, але й обмежили доступ до однієї з найнадійніших систем захисту для дітей із соціально незахищених та збіднілих сімей. Чи можемо ми в такий час говорити про радість?
Можливо, не дивно, що всі труднощі, спричинені коронавірусом, збіглися з черговим американським літом расової ворожнечі. Спочатку Ахмауд Арбері, потім Бреонна Тейлор, потім Джордж Флойд. Було вбито невинних чорношкірих людей, і в кількох випадках відеодокази дозволили нам стати свідками цього жаху. Чи можемо ми в такий час говорити про мир?
Виникли протести з вимогами справедливості та змін. У деяких містах ці протести переросли в насильство. Різного роду оглядачі кинулись інтерпретувати ці події, часто вказуючи пальцем на «поганих хлопців» по той бік барикад. У багатьох наших церквах соціальні розбіжності також почали виявлятися ширше. Ці розбіжності лише поглибилися, коли ми пережили чергові президентські вибори, які викликали так багато суперечок. Чи можемо ми в такий час говорити про любов?
У міру того, як ми наближаємося до кінця цього року, відзначеного насильством, несправедливістю, поділом і смертю, варто запитати себе: яке місце спокійна літургія Адвента займає в такому хаотичному, неспокійному світі? Я б сказав, що Адвент нам потрібний зараз більше, ніж будь-коли.
Пророча обіцянка
Всупереч міфу, створеному кінокомпанією Hallmark, Різдво – це не час гарного настрою та смачного частування (хоча я не проти й того, й іншого). Контекст Різдва – це несправедливість і смерть, і так було від початку. Щоб зрозуміти це, нам потрібно лише згадати обставини народження Ісуса.
На момент народження Ісуса народ Божий Ізраїль перебував у вигнанні вже 400 років. Бог знову й знову попереджав їх, що якщо вони не послухаються Його, вони втратять усе. Але вони не слухали. Тому Бог послав сусідні народи, спочатку Ассирію, потім Вавилон у якості своїх знарядь суду.
Пророче зображення того часу занадто важке для сприйняття. Ми читаємо про цілий народ, Божий народ, убитий або виведений у рабство за сотні кілометрів від своїх домів. Про жінок, яких ґвалтують загарбники (Плач 5:11). Про батьків, які так відчайдушно голодують, що їдять своїх дітей (Плач 2:20). Про останнього царя Ізраїля, якого змусили дивитися, як убивали його синів, а потім викололи йому очі, так що останнім, що він побачив і що залишиться з ним назавжди, буде зображення його мертвої родини (Єр. 52:10-11).
А потім, після цього жахливого поневолення, настав довгий і тяжкий період вигнання. Бог, здавалося, мовчав. Народ Божий, оточений несправедливістю та смертю, міг лише страждати та стогнати.
І ось ми відкриваємо Новий Заповіт. Тут історія починає змінюватись. Боже мовчання закінчилося. Пророки та ангели мовчали віками. Але раптом з’являються ангели й приносять обітницю: прийде Божий Цар і довге, тяжке вигнання Ізраїлю закінчиться.
Ісая висловив надію, малоймовірну для того періоду історії Ізраїлю, у своєму пророцтві: «Народ, який в темряві ходить, Світло велике побачить; і над тими, хто сидить у краю тіні смерти, Світло засяє над ними» (Іс. 9:1). Людям, які віками жили в темряві, обіцянка світла могла здатися надто гарною, щоб бути правдою. Чи наважиться народ Божий знову на щось надіятися після того, як їхні надії раніше так часто виявлялися розбитими?
Зізнаюся, якби я був євреєм у першому столітті, надія здалася б мені чужою, майже образливою.
Тим не менше, в Євангеліях записано, що багато Божих людей відгукнулися на обітницю надії. Відповідь Марії містить упевненість у Божому плані (Луки 1:46–55). Анна й Симеон радіють, побачивши новонародженого Ісуса (Лк. 2:25–38). Дивлячись на цих жінок і чоловіків, ми бачимо, що з приходом Христа темрява справді може поступитися місцем світлу. Але поки що це тендітна надія. Народження Ісуса викликає в Ірода гнів ревнощів, і в спробі знищити Ісуса він вбиває єврейських дітей (Мт. 2:16).
Матвій каже, що несправедливість вигнання нікуди не поділася:
Чути голос у Рамі,
плач і ридання та голосіння велике:
Рахіль плаче за дітьми своїми,
і не дається розважити себе, бо нема їх… (Мт. 2:18; Єр. 31:15)
Багатьом читачам, як тодішнім, так і сучасним, це може здаватися провалом. Першою дією Бога, спрямованою на припинення цього тривалого періоду несправедливості, повинен був стати рішучий акт відновлення справедливості й перемоги, чи не так? Натомість ми бачимо, як вбивають слабких та вразливих. Ми знову чуємо плач Рахілі, навіть коли Син Божий приходить на землю. Невже щось пішло не так?
Ти не плачеш один
Різдвяна історія досить похмура, але що не дає нам зневіритися, так це ім'я: «Еммануїл». Вперше воно згадане пророком Ісаєю й означає «з нами Бог» (Мт. 1:23; 7:14). Насправді народження Ісуса принесло набагато більше, ніж очікував Ізраїль. Вони чекали на царя, який поверне їх на батьківщину. І Бог дав їм це. Але Бог дав їм набагато більше: Він послав Себе.
Різдво – це момент, коли Бог увійшов до нашої історії й став тілом і кров'ю. Він з'явився посеред оповіді, коли довкола панували несправедливість і смерть. Це добра звістка й для нас, оскільки ми також живемо серед несправедливості та смерті.
Адвент – це не втеча з темряви світу до бастіону хибного спокою. Адвент – це своєрідна дисципліна, яка вчить нас відчувати тугу, як її відчували євреї до народження Ісуса. Без цього почуття справжньої туги Різдво не дасть почуття справжньої надії. І якщо ми вже відчуваємо ту тугу за зціленням й оплакуємо несправедливість, ми набагато ближче до духу Різдва, ніж ми думали.
Колись Бог покладе край несправедливості й смерті. Але Різдво нагадує нам, що першим кроком Бога до припинення несправедливості та смерті було підпорядкування Себе несправедливості та смерті.
Багато хто з нас у цей Адвент волають: «Доки, Господи?» Ми можемо втішитися, знаючи, що плачемо не одні.
Ми плачемо разом із Рахіль, яка плаче за своїми дітьми. Ми плачемо разом із Тамікою Палмер, яка оплакує свою дочку Бреонну Тейлор. Ми плачемо з Вандою Джонс, яка плаче за своїм сином Ахмаудом Арбері. Ми плачемо разом із сотнями тисяч людей, чиї близькі постраждали від вірусу.
І ми плачемо разом із самим Ісусом, який приєднується до наших страждань. Він приєднався до них тоді – бідний за народженням, переслідуваний за життя, зневажений у смерті. Він приєднується до них сьогодні як Еммануїл , «з нами Бог».
Тому навіть коли ми плачемо, ми плачемо з надією. Надія не зупиняє наші сльози; надія надає їм сенсу. Надія не усуває нашої туги; надія перенаправляє її до Христа. Тому що те, за чим ми тужимо, а саме справедливість, цілісність, зцілення, має ім'я. Це ім'я – Ісус, і Він близький до розбитих серцем.
Кріс Паппалардо працює редактором у церкві «Саміт» у Ралі-Даремі, Північна Кароліна. Він є співавтором книги «Єдина нація під Богом: християнська надія для американської політики» та автором різдвяної навчальної програми «Цеглинки Адвенту».
–
