Те, що відбулося в Страсну п’ятницю, є надзвичайно важливим. Ми святкуємо величну подію: Бог поєднав через Ісуса «з Собою все, примиривши кров’ю хреста Його, через Нього, чи то земне, чи то небесне» (Кол. 1:20).
Ми говоримо про речі, які є засадничими для всього Всесвіту. Назвіть це космічною спокутою, онтологічним зціленням, метафізичним примиренням, біблійною версією «Зоряних воєн» або як завгодно, аби це допомогло вам думати про найбільшу, найвизначнішу реальність, «Реальну Реальність» (обидва слова з великої літери).
І те, як усе це досягається, здається парадоксом. «Примирення кров’ю хреста Його» – це все одно, якби ядерна бомба стала оливковою гілкою, в’язниця Гвантанамо стала садом зцілення, меч перетворився на леміш, а танк – на трактор. Сама думка про це здається нам дивовижною.
Це лише початок парадоксу. Це день, коли Жива Вода каже: «Прагну!» У цей день Хліб Життя стає голодним, Воскресіння й Життя вмирає, Священик стає Жертвою, Царя Юдейського вбивають як злочинця. Не дивно, що ми не можемо виразно пояснити цю таємницю.
Наш розум блукає, коли ми намагаємось уявити, у якому всесвіті ми живемо, де ганебна смерть невинної людини може стати платою за гріх, викупом за полонених, перемогою над злом, джерелом зцілення, жертвою, що покладе край усім жертвоприношенням. Уявити собі такий світ буде достатнім, щоб коліщата в нашій голові заскреготали, враховуючи, що ми живемо в умовах такої культури, де борг породжує більше боргів, а насильство породжує більше насильства. Потрібна дивовижна перебудова уяви, щоб побачити світ у біблійний спосіб – світ, де справедливість і милосердя не суперечать одне одному, де співіснують праведність і мир, де смерть і воскресіння Сина Божого можуть змінити моральні основи всесвіту.
Усе стає ще більш таємничим, коли ми звертаємося очима до краси Господа в Його храмі, коли розмірковуємо про таємницю триєдиного Бога. Коли ми чуємо, як Ісус молиться: «Не як Я хочу, а як Ти…», «Отче, відпусти їм» та «у руки Твої віддаю Свого духа», ми знову бачимо, що цей день – це не про контраст між добрим Ісусом і сердитим Отцем. Натомість це драма з величною тринітарною хореографією.
Але ми також чуємо, як Ісус молиться: «Боже Мій, Боже Мій, нащо мене Ти покинув?» І нам це дивно. І ми чуємо, як богослови, затинаючись, пояснюють: «Забутість Богом тепер поглинена безпосередньо в життя Бога». Це розширює логіку до самих меж, але тут ми бачимо також проблиск надії, коли стикаємося віч-на-віч із голокостами, самогубствами, жорстоким поводженням із дітьми та іншими невимовними жахами, які також можуть бути поглинені в життя Бога.
Зберіть усе це докупи, і події Страсної п’ятниці перевернуть наш світогляд із ніг на голову. Ми могли б також викинути словникові визначення «слави», «влади» і, коли на те пішло, «бога». Бо коли ми визначаємо «славу» чи «владу», або коли ми уявляємо собі, яким є Бог, то куди нам ще дивитися, як не на «досконалий образ невидимого Бога»?
І якщо всього цього недостатньо, щоб сколихнути наш світ, тоді подумайте ось про що: апостол Павло каже нам, що ці події стосуються не лише Ісуса, але й нас. «Чи ви не знаєте, що ми всі, хто христився у Христа Ісуса, у смерть Його христилися?» (Рим. 6:3) або: «А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп’ятий світ для мене, а я для світу» (Гал. 6:14). Тільки уявіть собі новий банер на вашій церкві: «Наша церква допомагає розіп’яти світ для вас і вас для світу». Це змушує нас здригнутися.
Стільки парадоксів, стільки метафор, стільки добра, стільки надії, стільки всього глибоко всередині нас, що нам починає здаватися, що ми перебуваємо в передньому вагончику небезпечно високих американських гірок, або спостерігаємо посилення мук тієї, що носить в утробі, або, можливо, це Святий Дух привів когось до навернення саме тут, у цьому місці, у цей день.
Усупереч поширеній думці, дотримання церквою Страсної п’ятниці, яке часто супроводжується своєрідним декрещендо світла, спочатку не було призначене для створення крещендо провини. Можливо, нам з вами є над чим працювати в цьому сенсі, і це може бути дуже корисною справою. Але не припускайтеся помилки: ми збираємося в Страсну п’ятницю не для того, щоб потопати в почутті провини, а для того, щоб оголосити, що гріх і провина були спокутані, переможені, вилікувані, подолані раз і назавжди на небесах і на землі за допомогою крові, яка пролилася на хресті.
Це декрещендо світла не призначене також і для створення крещендо смутку. Щоправда, ця історія сповнена горя, сорому й передсмертної муки. Це правда. Але це не похорон Ісуса. Ми знаємо, що було потім. Ми живемо великодньою надією 365 днів на рік, тож історія, яку ми розповідаємо сьогодні, варта того, щоб її розповідати, тому що вона є одним з актів у великодній драмі.
Але навіщо тоді ця темрява, тіні й урочистість?
У світі, позбавленому радісної урочистості, у церкві, яка точно позбавлена радісної урочистості, у шалено зайнятій академічній спільноті, яка висихає від відсутності безтурботного дива, темрява й тіні допомагають нам належним чином споглядати, як це вимагалося від слухачів Івана Хрестителя, котрим він сказав: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере». Це декрещендо світла запрошує нас до крещендо чудес.
Можливо, підзаголовком до богослужіння Страсної п’ятниці має бути «літургія сотника», на честь того язичницького військового, в життя якого тіні (силою Духа) привели світло та правду. «Він справді Син Божий», – сказав він, вражений тим, що сталося.
Зазвичай на цій концепції ми найбільше зосереджуємося в грудні, і тоді для нас якось по-особливому звучать дивовижні слова поета 17-го століття Річарда Крешоу: «Усі чудеса в одному погляді. Вічність, затиснута в миті. Літо – у зимі. День – у ночі. Рай – на землі. І Бог у людині». Але ця пісня не тільки на Різдво.
У цей день, коли небо потемніло опівдні, коли завіса в храмі розірвалася навпіл, коли час на цій втомленій землі майже зупинився, у цей день, коли Бог поєднав через Ісуса «з Собою все, примиривши кров’ю хреста Його, через Нього, чи то земне, чи то небесне», ми шепочемо з великою радістю: «Усі чудеса в одному погляді. Вічність, затиснута в миті. Літо – у зимі. День – у ночі. Рай – на землі. І Бог у людині».
Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере.
Джон Вітвлієт є директором Кальвінівського інституту християнського поклоніння в Кальвінівському коледжі. Ця стаття адаптована з проповіді, яку він виголосив на Темній утрені в коледжі в 2009 році.
