Ми сиділи біля багаття в церковному таборі на узбережжі Орегону. Щоб трохи розспіватися, ми почали з «Ріки життя», а потім, щоб підготуватися до сприйняття Євангелії, заспівали «Шукайте перше Царства Божого». Чіпка мелодія звучала дискантом дитячих голосів, наповнюючи моє 12-річне серце вдячним прагненням до чогось вищого. Я вийшла наперед, щоб прийняти Ісуса у своє серце, і один із лідерів помолився за мене. Тіні від полум’я мерехтіли на наших обличчях.
Коли я повернулася додому, мені потрібно було навчитися молитися. Дивно, подумала я, якщо Господь очікує, що ось ця незграба, яка бореться зі своєю плотською природою, буде продовжувати на перший погляд невзаємні стосунки з невидимим, незбагненним і невимовним Богом. Але я була готова спробувати.
Тільки я не знала, чи правильно я це роблю. «Бог – не торговий автомат, – сказав нам наш молодіжний служитель. – Ви повинні молитися згідно з Його волею». Тож я почала з прохання про допомогу в різних сферах самовдосконалення. Я повинна бути доброю до свого брата. Я повинна мати бадьорий настрій, коли пилососю важким «Електролюксом», і не грюкати дверима своєї спальні, коли злюся. Мені слід уникати книжок Джуді Блюм, які схвалювали мастурбацію, і перестати тягати M&M’s, котрі моя мама ховала в морозильній камері. Боже, допоможи мені стати кращою.
Коли моє самообстеження добігло кінця, я подала на розгляд інші прохання, як-от потрапити у відому футбольну команду, а також щоб хлопець відповів мені взаємністю. Коли цього не сталося, мене потроху стали брати сумніви. Можливо, тут слід було застосувати Якова 4:3: «прохаєте, та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої». Можливо, у мене були злі мотиви.
Багато про що я просто не просила, бо не знала, як це сформулювати. Я не могла знайти слів, щоб попросити Бога усунути явні образи, які панували в нашій родині. А щодо спасіння різних родичів, то я просто не бачила, як Господь це може влаштувати. Коли ми, бувало, ночували в родичів, я лежала в ліжку й мовчки плакала над їхньою вічною долею під звуки телешоу, які вечорами дивилися дорослі. Моя подушка намокала так, що аж вуха були в сльозах, і мені доводилося її перевертати.
Далі я навчалася в християнському коледжі, де побачила цитату, яку приписували (імовірно, неточно) Мартіну Лютеру і яка мала вагу наказу: «Мені потрібно так багато зробити, що перші три години я проведу в молитві». Відповідно, я спробувала практикувати ранковий молитовний час. Я вставала сонною й млявою та читала Євангелію, надруковану дрібним шрифтом, або гортала тривожні уривки про розпусту Єрусалиму. Я хотіла почути щось від Бога, але не знала, як реагувати на ці місця з Писання, незважаючи на те, що вірила, що вони натхнені Богом і корисні для навчання (2 Тим. 3:16).
Я вирішила, що є надто неспокійною, щоб читати й звертатися до Бога вранці, і що мені потрібно зайняти чимось руки, щоб мій розум міг зосередитися. Річард Фостер переконав мене, що молитва – це просто «донесення звичайних турбот до люблячого й співчутливого Батька», тому я зробила Господа своїм божественним другом по листуванню й почала заповнювати цілі блокноти своїми молитвами.
Після коледжу я працювала в Мексиці, де мала змогу молитися з громадою приблизно з 15 осіб у побудованій із бетону каплиці з грубими дерев’яними лавами. Пастор поклав псалми на музику, бо пісенників вони не мали. Він перебирав струни на гітарі, а ми співали 121 псалом:
Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога, мені допомога від Господа, що вчинив небо й землю.
Alzaré mis ojos a los montes;¿De dónde vendrá mi socorro?Mi socorro viene de Jehová, Que hizo los cielos y la tierra.
Socorro було для мене новим словом, дуже гарним словом. Воно означало порятунок і звучало муркотливо й заспокійливо, воно приносило таке ж полегшення, як і сам порятунок. Дуже погано, думала я, що споріднене англійське слово було жорстким і непривабливим – succor (аналогом в українській мові можна вважати застаріле слово сукурс, яке означає власне допомогу, підкріплення, прим. перекладача).
Того року Центральна Америка постраждала від урагану «Мітч». У Мексиці ми з колегами дивилися кадри повеней і зсувів, і я думала про своїх сусідів, які жили в будинках із тонкими металевими дахами та ґрунтовою підлогою. Одному трирічному хлопчику Адану, здавалося, було особливо скрутно. Він тинявся курними провулками й часто заходив до нас, коли ми їли, без попередження й абсолютно голий. Він залазив на стілець біля столу й вимогливо питав: «Y mi plato?» (а де моя тарілка (ісп.), прим. перекладача).
Я вірила, що Господь є рятівником і що він турбується про маленьких дітей. Два дні я молилася вголос і письмово: Будь ласка, Господи, зупини ураган. Нехай він зникне.
І це сталося. Ураган так до нас і не дійшов. «Мітч» втратив потужність, поки рухався вглиб материка, та перемістився до Мексиканської затоки. Це було вперше, коли я дійсно молилася про безпеку й отримала відповідь на свою молитву. Ми отримали сукурс, але загалом я була занепокоєна. Загинуло понад 11 тисяч гондурасців і нікарагуанців. Чому нас Бог пощадив, а їх ні?
Кілька років потому, повернувшись у Штати, ми з чоловіком молилися за наших дітей, яких ми як раз усиновлювали. Ми шукали мудрості та Божого керівництва. Усе стало на свої місця так, що це здавалося божественним втручанням, і троє дітей, яким ще не було чотирьох років, опинилися в нашому домі протягом десяти днів після нашої першої зустрічі з ними.
Але тепер, коли догляд за дітьми займав увесь мій час, мені стало важче знаходити можливості для молитви. Я не могла заставити себе встати рано, щоб пробубоніти молитву, а виснажливі домашні роботи, пов’язані з вихованням малих дітей, лише посилювали мою неспокійність. Я почала практикувати молитву в русі – молилася під час щоденних тренувань, запам’ятовувала Святе Письмо та просила Божого втручання для моєї сім’ї під час виконання вправ на біговій доріжці. Я підлаштувала свій кілометровий заплив під молитву, дякуючи та молячись заступницькою молитвою чіткими раундами. Після запливів я виходила з води й ішла по грубій доріжці навколо басейну, вода текла по моїх руках і ногах, а моя душа була чистою, майже як після хрещення.
Діти росли, і ми не могли позбутися відчуття, що з ними не все гаразд, навіть після двох, п’яти, десяти років у нашій сім’ї. Коли вони досягли підліткового віку, ми почали покращувати свої методи терапевтичного виховання, шукали освітні підтримувальні програми, установили передбачуваний розпорядок дня, щотижня зверталися за психологічними консультаціями, залучили бабусь і дідусів, консультувалися з лікарями та записали дітей на позакласні програми з метою соціалізації. Ми з чоловіком працювали неповний робочий день, тому хтось із нас завжди був удома з дітьми.
Я подвоїла свої молитовні зусилля. На Різдво мені подарували річний план читання Біблії, і я читала Біблію за цим планом три роки поспіль. Я була зачарована пророцтвами, яких раніше не знала, де описувався співчутливий і справедливий Бог, який захищає подорожніх, вдів і сиріт. Святе Письмо стало моїми молитвами.
Читаючи Наума 1:7, я закликала Господа бути притулком у часи лиха. У Псалмах 10 я благала Його зглянутися на наше горе й розв’язати наші проблеми. Євангелія від Луки 8 перетворилася на відчайдушний заклик, щоб Ісус зцілив моїх дітей, як Він зцілив чоловіка, що мешкав у гробах, і залишив його «вдягненим та при умі» (в. 35). Я була спраглою до Божої доброти й постійно молилася, щоб Він зробив для нас великі речі, аби ми були сповнені радістю.
Але все ставало гірше.
Мені постійно телефонували люди й повідомляли погані новини. Одну дитину вигнали зі спортивної команди за те, що вона за спинами одноклубників показувала їм грубі жести. Інша дитина заговорила про самогубство в перший день відвідання школи. Третю дитину мало не вигнали зі школи. Якось мені подзвонив чоловік і сказав, що один із наших синів давно мав повернутися зі школи. Згодом приїхала поліція. Їм зателефонував шкільний психолог і сказав, що під час психологічної оцінки він виявив певні «червоні прапорці». Мені зателефонував директор, щоб повідомити, що вони знайшли в моєї дитини осколки скла та виявили порізи, які вона собі нанесла. Іншим разом мене викликав із робочої зустрічі шкільний психолог, який був стурбований тим, що моя дитина сказала, що «therapist» – це просто коли the rapist написано разом (гра слів англійською, therapist – терапевт, the rapist – ґвалтівник, прим. перекладача).
Я почала практикувати новий вид молитви в русі, який я назвала «п’яна Анна» на честь матері Самуїла, чиї молитви глибокого болю люди вважали п’яним маренням (1 Сам. 1:12–14). Кожного ранку я годину ходила тихими вулицями, молячись і плачучи. Солоні сльози текли по моїх щоках і губах, і коли я верталася додому, на моїй шиї були висоли від висохлих сліз.
Я знала, що попередній життєвий досвід наших дітей впливав на їхню теперішню реальність. Рання травма може формувати дітей і навіть фізично змінювати їхній мозок таким чином, що їхня стійкість до стресу знизиться, їхня тривожність й агресія збільшаться, а їхня здатність почуватися захищеними та щасливими з люблячими батьками буде порушена. Це останнє розривало моє серце найбільше.
Здавалося, що наші спроби допомогти дітям знову й знову не досягають мети, а мої молитви ні до чого не ведуть. «Молитва – це не меритократія, – казала я собі. – Його думки – не мої думки; і мої дороги не Його дороги» (Іс. 55:8–9). Але я вивчала статистику, і біблійні тексти чітко вказували на те, що існує залежність між молитвою та сприятливими подіями. У моєму ж випадку здавалося, що молитва спричиняє погані речі.
Можливо проблема, думала я, полягає в тому, що ми не штурмуємо небеса належною кількістю людей. Я завербувала групу друзів, які зголосилися стати молитовними воїнами. Для початку я попросила їх помолитися за страховку на покриття кількох несплачених рахунків за лікування. Через тиждень рахунки все ще не були сплачені, і на додаток ще одну нашу дитину забрали до лікарні. Я поновила свій запит на молитву щодо страхування та додала ще молитву про переведення дитини на короткострокове стаціонарне лікування. Через тиждень страховка все ще не була виплачена, а до лікарні потрапили двоє інших дітей. Місяцями щоразу, коли я писала до своєї молитовної групи, нас накривала нова хвиля незвичайних проблем. Мої молитовні запити, які колись були сміливими закликами до зброї, перетворилися на очікування нових прикростей.
Я ходила вулицями, і мене нудило від хвилювань і горя. «Що відбувається? – шепотіла я до Господа. – Це справді те, з чим Ти залишаєш нас наодинці?» Я відчувала не стільки сукурс, про який ішлося в псалмі, скільки якусь оману.
Після кількох років регулярних молитов у стилі п’яної Анни ми взяли нашого сина в піший похід із кількома друзями нашої родини. Ми сподівалися, що спільна подорож зблизить нас після кількох попередніх криз, але ми з чоловіком також переживали, чи зможемо ми захистити наших супутників від непередбачуваних емоційних спалахів нашого сина. Коли сонце зайшло в першу ніч походу, ми ще трохи поговорили за вечерею на свіжому повітрі, а потім мирно розійшлися по наших наметах. «Дякую, Ісусе», – видихнула я, занурюючись у сон.
Я прокинулася від криків. У непроглядній темряві я чула, як кричав наш друг Енді: «О Боже! Де ти?» Я виповзла з намету й відчула, як мене щось торкнулося: це були гілки великого дерева, яке щойно впало на намет із сплячими дітьми.
Енді обережно розрізав тканину намету біля того місця, де ми чули плач його сина. З отвору випали ноги, і ми витягли хлопчика назовні. Я підняла його й віддала Джулії, його матері, і тепер він сидів у неї на колінах. Вона тремтіла, але мовчала. Я пригорнула їх до себе на кілька секунд і погладила Джулію по голові.
Дерево притиснуло їхню дочку в області гомілок, і вона не могла поворухнутися. Енді обхопив її обличчя своїми долонями, постійно повторюючи: «З тобою все гаразд. Ми тебе витягнемо». Вона кивнула йому, намагаючись не плакати.
Але дерево було неймовірно великим. Була п'ята ранку. Ми були за 11 кілометрів від «цивілізації». Ми намагалися з’ясувати, що робити.
«Я можу покликати когось на допомогу, – сказала я. – Я можу бігти». Я взула черевики й узялася збирати ключі, телефон, воду, їжу.
«Хтось має піти з тобою, – сказав Енді. – Хто ще може бігти?»
Чоловікам потрібно було залишитися й щось робити з деревом. Я поглянула на нашу групу й побачила свого сина. «Мій син може бути моїм напарником, – сказала я. – Він може бігти».
Ми бігли вдвох темним лісом. Ми уповільнювалися на нерівних ділянках, щоб не підвернути ногу, а потім бігли далі. Так ми пробігли 11 кілометрів до нашої машини. Поступово світлішало. Похитуючись, ми вийшли на ґанок рейнджерської станції біля парковки й постукали у двері. Ніхто не відповів.
Ми виїхали на ґрунтову дорогу, надто швидко ввійшли в поворот і нас трохи занесло біля озера. Мій син схопився за ручку на дверях і подивився на мене. «Треба їхати повільніше, – сказала я. – Якщо ми потрапимо в ДТП, вона може померти». Біля невеличкого продуктового магазину потужність сигналу була достатньою, щоб зателефонувати 911 і надіслати повідомлення пастору: «Моліться, щоб ми змогли витягти дівчинку. Скажіть усім, щоб молилися».
«Добре, – відразу відповів він. – Молимося».
Кілька годин знадобилося, щоб налагодити зв'язок і зібрати бригаду рятувальників. Коли ми йшли з ними назад тією стежкою, Служба національних парків передала по радіо, що вони надсилають гелікоптер.
Син запитав, чи може він побігти вперед, і я дозволила. Він прибіг до нашої групи з криком: «Вони йдуть! Треба знайти місце для посадки гелікоптера!» Поки нас не було, наші супутники палицями підкопали землю під деревом, звільнили ноги дівчинки та перенесли її на килимку в безпечніше місце, як ті чоловіки, які принесли свого паралізованого друга до Ісуса (Марка 2:3–11).
Гелікоптеру було ніде сісти. Пілот завис над нами, двоє рейнджерів прикріпили до троса носилки з дівчинкою й самі пристебнулися поруч із нею. З гелікоптера почали втягувати трос і підняли їх над верхівками дерев, після чого гелікоптер піднявся й полетів зі своїм людським вантажем, який бовтався в повітрі, наче крихітний клунок на тонкій мотузці.
Пізніше ми дізналися, що моє спонтанне повідомлення пастору спричинило ланцюгову реакцію й сотні людей долучилися до молитви. Її порятунок виглядав доказом Божої сили та цілеспрямованості. Це було диво – дерево могло легко її вбити. Їй без хірургічного втручання поправили три кістки, і вона поїхала додому з гіпсом на обох ногах.
«Які гарні на горах ноги благовісника» (Іс. 52:7). Нас плескали по спинах і вітали. Джулія та Енді сказали мені, що повернення мого сина стало для них символом надії того дня. Я уважно спостерігала, як син розгортав подарунок, який вони подарували йому з вдячності. Я очікувала, що це принесе йому хоч часткове зцілення, але їхня щира вдячність, здавалося, не торкнулася його й залишила, вочевидь, байдужим.
«Немає більшої честі, – сказала мені одна подруга після того випадку, – ніж бути відповіддю на чиюсь молитву». Я не сперечалася. Я була рада допомогти, але мені також хотілося дати знати Господу, що тут ще є люди, які потребують серйозного сукурсу.
Бог може рятувати ефектно, якщо захоче – ми бачили це на власні очі. І все ж я знову відчувала оману. Незабаром нам треба буде влаштовувати сина на стаціонарне лікування, тому що ми не могли належним чином доглядати за ним удома. Гелікоптера для нас, напевно, не буде.
Я не розуміла, чому Боже зцілення залишалося таким далеким від моїх дітей. Чому я повинна була безрезультатно працювати й спостерігати за тим, як нічого не відбувається? Я намагалася знайти цьому пояснення. Можливо, це був спосіб розвинути мою емоційну усвідомленість або стати більш співчутливою. Можливо, це було «суворе милосердя», болісне, але цілюще викорінення якогось прихованого ідолопоклонства, як-от самодостатності чи спасіння ділами. Можливо, наша боротьба з соромом стане для інших прикладом, яким вони скористаються, щоб перемогти власний сором. Можливо, це була злива перед веселкою: усі ранні проблеми моїх дітей якось розв’яжуться, і єдиний вихід – пройти через усе це.
Зрештою я втомилася видивлятися світло в кінці тунелю. Простий факт полягав у тому, що Господь був непохитним. Я думала, чи варто мені закричати на нього, як Сонні в «Апостолі»: «Я люблю тебе, Господи, але я злюся на Тебе! Я ЗЛЮСЯ НА ТЕБЕ!»
Але я не мала сил. Один гнівний крик, і заболіло горло.
І я власне не злилася. Бог був прекрасний, і я любила Його. Я просто не розуміла, чому Він був таким суворим, чому дав мені явно нездійсненне завдання, а потім ще й висмикнув килим із-під моїх ніг. Я думала, що трохи знаю, що відчував Мойсей, коли Бог заборонив йому ввійти в Обіцяну землю після всіх років його служіння (Повт. 3:21–28).
«Я більше не можу молитися, – зрештою сказала я своїй подрузі Енні. – Я про щось молюся, а все постійно відбувається навпаки. Я не можу зібратися. Я не можу підібрати слова».
«Є така думка, що якщо ти не можеш молитися, ти далеко від Бога, – відповіла вона. – Але я думаю, що коли ти не можеш молитися, ти прямо там, у Божому серці».
Господь був поряд. Я знала це. Я відчувала це через Його незбагненно відчутну любов до моєї душі – тільки Бог міг дати таке відчуття життя й того, що Він про мене турбується. Але його близькість можна було пояснити інакше, як це зробив поет Крістіан Віман, коли написав: «Бог входить і розуміє людські страждання».
Річард Фостер пише, що коли ми страждаємо, це допомагає нам «увійти в страждання інших» у спосіб, який приносить зцілення. Це стає служінням. Подібним чином Анрі Новен каже в «Пораненому цілителі», що наші страждання є місцем, де Бог розкриває своє нове творіння. Це відновний, спокутний спосіб, у який ми бачимо проблиски Його царства.
Після тієї пригоди Джулія сказала мені: «Я більше не зможу піти в похід, якщо тебе теж там не буде». Ці слова мене зворушили в якийсь дивний спосіб. Я дивилася на жалюгідний, занедбаний стан нашої родини й відчувала, що наше життя тьмяне, спотворене й ні на що не придатне. Натомість вона сприймала мою присутність як служіння, яке може принести зцілення. «Є багато речей, – сказав Оскар Ромеро, – які можна побачити лише заплаканими очима».
Я почала усвідомлювати, що «поранений цілитель» – це те, що супроводжує мене постійно. Це дротики та стріли любові в моєму житті. Схоже, Господь приготував для мене безліч трюків, і Він був не проти того, щоб їх продемонструвати.
Мої друзі знали, що моє серце болить і що я регулярно пропускаю роботу через усілякі проблеми та візити до лікарів, але вони все одно телефонували мені, щоб поговорити про своє горе та невпевненість. «Можливо, ти не маєш часу, – казала мені одна подруга по служінню, – але мені все одно потрібно трохи мудрості від Венді». Матері розповідали мені про свої проблеми й витирали солоні сльози, поки я їх вислуховувала. Молоді жінки вночі надсилали мені повідомлення або з сумним виглядом підходили до мене після зібрання, щоб поговорити. Часом я зустрічала незнайомців, які розквітали після розмови зі мною.
Наприкінці того літа я скасувала візит до своєї найкращої подруги, бо не знайшла нікого, хто міг би безпечно подивитися за моїми дітьми. Мені здавалося, що я застрягла вдома, я була розчарована й сповнена страху. Я зателефонувала сусідці поцікавитися, чи знайшли вони собі новий будинок. Вона сказала мені, що наступного дня її родина з семи осіб переїжджає; вантажівка, яка перевозитиме речі, прибуде вранці.
«Хто вам допомагає з переїздом?» – запитала я.
«Ніхто, – сказала вона, – я була надто зайнята, щоб когось про це попросити».
«Чи можу я та троє моїх підлітків прийти та допомогти вам?» – запропонувала я. Ми спакували їхні речі, завантажили їх у машину та наступні два дні керували молодшими дітьми. Я молилася про певний порятунок, але, не отримавши його, натомість побачила страждаюче серце Ісуса та святу можливість послужити іншим. Можливо, я могла б сказати, подібно до королеви Оруаль із книги Клайва Льюїса «Поки ми облич не набули»: «Тепер я знаю, Господи, чому Ти не відповідаєш. Ти сам є відповіддю».
Через кілька тижнів я сиділа зі своєю Біблією й гортала зморшкуваті сторінки. До кого ще я могла піти? Господь має слова життя вічного, а я в нього на повному утриманні.
Венді Кійомі – прийомна мати, науковиця й письменниця з Такоми, штат Вашингтон, чиї роботи про віру, усиновлення та дружбу друкувалися в Plow Quarterly, Image Journal та The Englewood Review of Books. Вона є лауреатом премії Зенгера 2023 року.
