У фільмі 2000 року «Пам’ятай» головний герой Леонард Шелбі отримав специфічну черепно-мозкову травму, через яку в нього перестала працювати довготривала пам’ять. Він міг пам’ятати якусь інформацію протягом 30 секунд, після чого все забував.
Леонард ніби відключився від минулого, і тому весь час перебував у стані збентеження щодо того, як він опинився в тому чи іншому скрутному становищі. Від якого ворога я тікаю та чому? Чому я тримаю в руках пістолет? Його збентеженість була наслідком амнезії, нездатності згадати власне минуле. Якби Леонард міг просто заново вивчити й згадати важливі складові свого минулого, він зміг би нарешті повернутися до стабільного життя й розуміти себе та оточуючих його людей.
Бути сьогодні євангельським християнином багато в чому нагадує цю ситуацію. Ми також відірвані від свого минулого, хоча причини цього й не такі безнадійні, як черепно-мозкова травма. У результаті євангельські християни зараз розділені більше, ніж будь-коли, і багато хто з нас бореться з ворогами, які колись були друзями.
Але що, якщо ми зупинимося та згадаємо деякі моменти своєї історії? Ми не тільки згадаємо, хто ми і як ми сюди потрапили, але й зможемо наново відкрити для себе те найкраще, що було, є і може бути в євангельському русі.
Звичайно, одна з найбільших проблем сьогодні полягає в тому, що між нами майже немає консенсусу щодо того, що означає слово євангельський. О, якби тільки євангельські християни всього світу могли домовитися про основні параметри євангельського християнства, про якийсь достатній мінімум, який сприяв би здоровому розмаїттю, але щоб це було досить суттєвим і могло гарантувати доктринальну цілісність.
А раптом щось подібне вже існує?
П’ятдесят років тому, у липні 1974 року, близько 2700 християнських лідерів зі 150 країн вирушили до Лозанни, Швейцарія, на запрошення американського євангеліста Біллі Грема та британського богослова Джона Стотта.
Офіційно конференція називалася «Перший міжнародний конгрес всесвітньої євангелізації», але пізніше вона стала відома як перші Лозаннські збори 1974 року. І хоча в ній брала участь лише частина всесвітньої церкви, журнал Time писав у той час, що конгрес став, «можливо, найбільш широкомасштабною зустріччю християн, яка будь-коли проводилася».
Можливо, найважливішим і самим довговічним результатом цієї зустрічі стала Лозаннська угода, яка згодом стала одним із найвпливовіших документів сучасного євангельського християнства. Її метою було відповісти на ключове питання: наскільки ми повинні погоджуватися один з одним, щоб співпрацювати в процесі всесвітнього місіонерського служіння?
Тоді, як і зараз, євангельське християнство відчувало суперечності між фундаменталізмом та модернізмом, які стали причиною потворних розколів майже в кожній великій християнській організації та конфесії. Фундаменталістський підхід до відмінностей включав суворі тести за зразком лакмусових папірців і доктринальну жорсткість. Прогресивний світогляд уникав установлення будь-яких доктринальних кордонів, що несло з собою ризик істотних відступів від історичного християнства.
Але євангельські християни обрали інший шлях.
Євангельський підхід до різноманітності, продемонстрований у Лозанні, характеризується як (1) докладним обговоренням єдності, яка існує незважаючи на відмінності і яка заснована на загальному сповіданні історичного християнства, так і (2) вшануванням різноманітності як внутрішнього блага та доказу існування задуманого Богом плану для всесвітньої, вселенської церкви всіх віруючих.
Лозаннська угода дала богословське визначення євангельського християнства, навмисно уникаючи будь-яких соціально-політичних елементів, пов’язаних із цим рухом. Разом із тим, вона не містила позицій із цілого ряду важливих, але другорядних питань, пов’язаних із богослов’ям, доктриною та християнської практикою. Наприклад, не обговорювалося хрещення, ролі чоловіків та жінок у служінні, вік Землі та еволюція.
Уникаючи подібних питань, Лозаннська угода об’єднала християн, які мають розбіжності та які інакше могли б бути поділені. Тобто, організатори конгресу прагнули створити своєрідну спільноту Лозаннської угоди, куди б увійшли християни з різними поглядами на ці питання, щоб разом служити й «усією Церквою нести всю Євангелію всьому світу».
У якомусь сенсі угода є спільною заявою про віру, що складається з 15 статей, вступу та заключення. Документ містить трохи більше 3100 слів, тобто він досить короткий, щоб його можна було розбірливо надрукувати на двох сторонах одного аркуша. Стотт, який був головою редакційного комітету, обґрунтував кожну статтю у своєму поясненні, яке стало обов’язковим для прочитання доповненням до угоди.
Було б помилкою розглядати цей документ просто як заяву про віру, пише Стотт, оскільки він був задуманий як угода, «зобов’язальний договір», згідно з яким особи, які його підписали, повинні дотримуватися спільної мети й діяти в партнерстві. Після 10 днів дебатів, обговорень та переговорів більшість учасників (2300 осіб) підписали документ на спільному засіданні. Як пояснив Стотт: «Ми хотіли не просто щось заявити, а й щось зробити – присвятити себе всесвітній євангелізації».
Наразі угоду можуть підписати ті, хто її читає та погоджується з нею. Таким чином, ми зобов’язуємося співпрацювати один з одним у виконанні Божої місії.
Як і більшість євангельських християн, я ніколи не чув про Лозаннську угоду в дитинстві, і мене не просили підписати її, доки я не став дорослим. Я темношкірий індієць, що народився в Південній Каліфорнії 1978 року в сім’ї іммігрантів першого покоління. Мої батьки були християнами, а батько при цьому навчався в Університеті Біола.
Християнські навчальні заклади іноді взаємодіють із Лозаннським рухом, але я навчався в державній середній школі та світському університеті штату. Церкви, які я відвідував у дитинстві, були незалежними й мали свої сильні сторони, але також мали й амнезію щодо християнської історії.
Уперше я дізнався про угоду наприкінці 2000 року, 24 роки тому, коли був аспірантом та навчався на лікаря-вченого. Я подав заявку й отримав стипендію Харві, пропоновану християнам, які вступають на недостатньо представлені спеціальності, а всі кандидати на отримання стипендії мали підписати Лозаннську угоду. Наступного літа я вирушив до Вашингтона, округ Колумбія, на тижневий захід, на якому познайомився з невеликою групою інших стипендіатів Харві.
Ця подія суттєво розширила мій досвід щодо різноманітності в євангельському середовищі. Бен Сасс, історик із Єльського університету та пресвітеріанин-реформат, був першим відомим мені християнином, який навів переконливий аргумент на користь хрещення немовлят, хоча ми з ним і не мали згоди з цього питання. Мак Алфорд, біолог-ботанік з Корнеллського університету, був першим у моєму житті християнином, який підтримував еволюцію, яку я тоді відкидав.
І хоча ці розбіжності були неприємні, принаймні для мене, ми всі підписали Лозаннську угоду (яка не займає жодної позиції з жодного з цих питань) і зобов’язалися співпрацювати один з одним.
Лозаннська угода пропонує богословське пояснення наших відмінностей, засноване на основоположному переконанні, що ці відмінності можуть бути цінними самі собою. Організатори конгресу були незадоволені малою «спільнотою угоди» й прагнули натомість створити розширену спільноту, у якій були б представлені християни з різними поглядами на різні питання.
На підставі того, що Стотт назвав «буквальним перекладом Еф. 3:10», в угоді пояснюється, що наші різні погляди на Писання є механізмом, через який нам відкривається Божа мудрість про те, що
одкровення Бога в Христі та в Писанні незмінне. Через Біблію говорить Святий Дух і сьогодні. Бог присвячує уми Свого народу в усіх народах, щоб вони на власні очі по-новому побачили істину, і таким чином для всієї Церкви все більше й більше відкривається різноманітна премудрість Божа.
Замість того, щоб зміцнювати доктринальні кордони для досягнення фальшивого миру, пропозиція євангельських християн полягає в тому, щоб читати Біблію разом, залагоджувати наші розбіжності та вести переговори, і всі ці прагнення явно були присутні в процесі розробки Лозаннської угоди.
Хоча сама конференція тривала лише 10 днів, процес складання угоди зайняв місяці діалогу та переговорів. Але наскільки була можливою співпраця з огляду на таку велику кількість делегатів на конференції – 2700? Як виявилося, вона була можливою. За оцінкою Стотта, «можна цілком упевнено сказати, що Лозаннська угода висловлює консенсус із приводу думок і настроїв Лозаннського конгресу».
Розробка документа була доручена невеликому комітету, до якого входили Стотт, тодішній президент коледжу Вітон Хадсон Армердінг та Самуель Ескобар, перуанський теолог з InterVarsity Christian Fellowship (Межуніверситетського християнського братства).
За кілька місяців до липневої зустрічі учасникам було направлено доповіді всіх виступаючих та запропоновано надати письмові відгуки. Написаний Дж. Д. Дугласом, на той час редактором Christianity Today, попередній проєкт документа був заснований на ключових темах та ідеях цих доповідей.
У своєму поясненні Стотт каже: «Уже можна сказати, що цей документ справді є результатом Конгресу (хоча Конгрес ще й не зібрався), тому що він відображає внесок основних ораторів, доповіді яких були опубліковані заздалегідь».
Перед конференцією попередній проєкт було надіслано кільком консультантам, коментарі яких використовувалися для складання першої редакції документа. Потім комітет склав другу редакцію.
Але укладачі угоди хотіли також взаємодіяти з учасниками конгресу, слухати їх та навчатись у них. Тому десь у середині липневої зустрічі кожному учаснику видали копію третьої редакції угоди та попросили подати свої відгуки та обговорити угоду в малих групах, які збиралися щодня.
З цього зворотного зв’язку були відібрані висловлені заперечення та запропоновані поправки, які були подані на розгляд редакційного комітету. За словами Стотта,
конгрес працював над документом із великою старанністю. Були отримані сотні пропозицій (офіційними мовами конгресу), які були перекладені англійською, оброблені та вивчені. Деякі запропоновані поправки були взаємовиключними, але редакційний комітет уключив усе, що міг.
Зрештою, ці переговори суттєво вплинули на остаточний документ у трьох основних моментах. По-перше, було додано старанно узгоджену заяву про безпомилковість Біблії. По-друге, було посилене положення угоди про соціальну відповідальність. По-третє, було внесено кілька змін, що відбивають стурбованість і мудрість уселенської церкви поза західним світом. Я вважаю, що ці три моменти підсумовують уроки Лозанни і є корисними для нас і сьогодні.
I. Щоб посилити положення про авторитет Писання, до угоди було включено ретельно узгоджену заяву про безпомилковість Біблії, складену на підставі пропозицій Френсіса Шеффера та інших учасників, які свідчили, що Слово Боже «безпомилкове у всіх його твердженнях». Ця конкретна зміна дуже палко обговорювалося, що створювало значні труднощі для редакційного комітету.
З одного боку, причини включення заяви про безпомилковість були вагомими. Інший погляд на Писання був корінною причиною багатьох глибоких розбіжностей між євангельськими та прогресивними християнами. Твердження модерністів, підкріплене вищою критикою, полягало в тому, що Біблія була «авторитетною», але що послання, що міститься в ній, завжди зазнавало змін через численні помилки в Біблії.
Крім того, багато ліберальних християн відкидали віру у воскресіння, непорочне зачаття та історичних Адама та Єву. І хоча ці три класичні положення християнства не є однаково важливими, відхилення від будь-якого з них є серйозним переглядом доктрини й має суттєві наслідки.
Прояснення природи цих розбіжностей щодо Писання було одним із головних завдань організаторів конференції. Зрозуміло, що євангельські християни не могли легко співпрацювати в міжнародних місіонерських організаціях із тими християнам, чиє розуміння Євангелії не включало, наприклад, тілесного воскресіння Ісуса, бо це було б зовсім іншою Євангелією (Гал. 1:6–9). Як сказав апостол Павло: «Коли ж бо Христос не воскрес, тоді віра ваша даремна» (1 Кор. 15:17).
Але крім того, у безпосередньому контексті того часу Лозаннська конференція була відповіддю на «Бангкокську конференцію зі спасіння сьогодні», скликану роком раніше (1973 р.) Всесвітньою радою церков (ВРЦ). Навіть місце було обране частково через близькість Лозанни до Женеви, де знаходиться штаб-квартира ВРЦ.
У конференції в Бангкоку брали участь делегати як від євангельських християн, так і від ліберальних церков і панівних напрямів християнства, багато з яких відійшли від ортодоксальності. І хоча її заключний документ уключає поступку євангельським християнам, підтверджуючи сказане в Діях 4:12, що «під небом нема іншого Ймення [крім Ісуса], даного людям, що ним би спастися ми мали», інші запити щодо посилення богослів’я Євангелії, які перекликаються з Франкфуртською декларацією 1970 року, коли німецькі християни виступили проти «гуманістичного повороту» місій ВРЦ, були відкинуті як західна точка зору, яку поділяють не всі.
Більше того, у документі Бангкокської конференції містилися заяви, у яких будь-яке звільнення від соціального придушення, включаючи «мир для в’єтнамського народу, незалежність Анголи, справедливість та примирення в Північній Ірландії та звільнення від полону влади», називалося формою порятунку. Пітер Бейєрхаус писав у Christianity Today:
Тут на, здавалося б, біблійних підставах, концепція спасіння настільки розширена й позбавлена своїх християнських рис, що будь-який визвольний досвід можна назвати спасінням. Відповідно, будь-яка участь у визвольному русі називатиметься «місією».
Бейєрхаус зазначив також, що конференція представила маоїзм, китайський різновид комунізму, як прийнятну альтернативу християнству. Аналогічно, церква пророка Симона Кімбангу, який стверджував, що він був утіленням Бога Отця, а його син був другим утіленням Ісуса, була представлена як похвальний приклад служіння представників автохтонних народів.
Це були не просто випадкові коментарі, це було навмисне звернення керівництва ВРЦ до азіатських та африканських церков, і будь-які заперечення були відхилені як марні спроби асимілювати автохтонні церкви й привчити їх до західного мислення.
Хоча ніхто не може диктувати, кому дозволено ідентифікувати себе терміном християнин або навіть євангельський християнин, Лозаннська угода засновує християнську єдність на спільній місії проголошення всієї Євангелії всьому світу. Ця місія і є тією причиною, через яку ми вступаємо в цю часто незручну спільноту, відому як церква, незважаючи на всі наші відмінності.
Серйозні розбіжності щодо природи Євангелії часто можна звести до двох принципово різних уявлень про Писання. Усі в цій суперечці можуть погодитися, що Писання є «авторитетним», але чи змінювалися його положення і чи містить воно помилки?
З іншого боку, навіть для багатьох ортодоксальних християн термін безпомилковість усе ще був каменем спотикання. Слово безпомилковість уже мало деяке емоційне забарвлення, оскільки воно використовувалося деякими фундаменталістами як доктринальний лакмусовий папірець. Поглиблювало проблему те, що цей термін був погано визначений, оскільки до того, як у 1978 та 1982 роках були написані Чиказькі заяви про безпомилковість та герменевтику відповідно, залишалося ще багато років. Тому не дивно, що багато учасників рішуче заперечували проти використання слова безпомилковість там, де в угоді йшлося про Писання.
Мудре рішення Стотта щодо виходу з цього глухого кута зʼявилося в процесі переговорів. Замість того, щоб вимагати використання слова безпомилковість, він замінив його коротким і яскравим виразом, у тому сенсі, що Писання «не містить помилок у всіх його твердженнях». Євангельські християни, які заперечують термін «безпомилковість», могли з цим погодитися, але багато прогресивних християн ні.
II. Конгрес також посилив статтю угоди про соціальну відповідальність. Тут укладачі знову відмежовувалися як від прогресивних християн із ВРЦ, так і від надмірно гострої реакції фундаменталістів на соціальну євангелію лібералізму.
Якщо ми подивимося на шлях Біллі Грема в питанні соціальної справедливості, то побачимо певну повчальну передісторію. 1953 року, порвавши зі своїм Південно-баптистським вихованням, Грем почав наполягати на об’єднанні своєї аудиторії, щоб чорношкірі та білі люди сиділи поруч.
У 1960 році Грем виступав на широко розрекламованих зборах пробудження в кількох країнах Африки, проповідуючи Євангелію величезним натовпам на переповнених стадіонах, але не хотів проповідувати Євангелію для аудиторії, сегрегованої південноафриканським апартеїдом.
Навмисні дії Грема були явною соціально-політичною заявою про расову інтеграцію в церкві, яка викликала гнів багатьох фундаменталістів, у тому числі й у його власній конфесії, Південній баптистській конвенції.
Через тиждень після того, як Грем відмовився проповідувати в Південній Африці, євангеліст і телеведучий фундаменталістського штибу Боб Джонс-старший відповів йому у великодньому радіоповідомленні під назвою «Чи відповідає сегрегація Писанню?» Оперуючи спотвореним трактуванням Дій 17:26, Джонс навчав, що відповіддю на це запитання було «так». Спроби інтегрувати раси й покласти край сегрегації, стверджував він, суперечать створеному Богом порядку й відволікають від розповсюдження Євангелії. У цьому Джонс повторював думку багатьох християн Півдня.
Хоча апартеїд існував до 1990-х років, Грем таки проповідував у Південній Африці в 1973 році, усього за рік до Лозанни, можливо, на одних із перших великих зборів у країні, де чорні, білі та смагляві люди сиділи разом. Цій об’єднаній аудиторії в 100 000 людей проповідник із Півдня прокричав: «Християнство – це не релігія білих людей… Христос належить усім людям».
Грем був другом Мартіна Лютера Кінга та іноді публічним союзником у його справі, і його бажання побачити расову справедливість зміцнювалося протягом усього його життя. Але Грем питав себе, чи достатньо він для цього зробив, і в 2005 році він висловив жаль щодо того, що не відстоював громадянські права рішучіше й не протестував разом із Кінгом на вулицях.
Цей контекст пояснює остаточну версію тексту угоди, яка відокремлює роботу з проголошення Євангелії, зосереджену на Божому посланні людям, зокрема, у житті, смерті та воскресінні Ісуса Христа, від завдання встановлення суспільної справедливості:
Ми каємося як у нашій недбалості, так і в тому, що ми іноді вважали євангелізацію та соціальну відповідальність несумісними одне з одним. Звичайно, примирення з людьми – не те саме, що євангелізація, і політичне звільнення – не те саме, що спасіння. Але ми знаємо, що і євангелізація, і соціальне та політичне служіння – наш християнський обов’язок.
У відповідь на заяву Бангкокської конференції Лозаннська угода ясно дає зрозуміти, що звільнення від гноблення не є синонімом біблійної концепції спасіння. Однак угода також уникла помилок фундаменталістів, що полягали в зневазі до соціальної справедливості, і навіть закликала євангельських християн покаятися за те, що вони відокремлювали християнство від властивої йому турботи про громадський порядок.
Це важливі уроки сьогодні. Наші нинішні труднощі в розмовах і роздумах про расу, різноманітність та соціальну справедливість не є новими. Богословські дебати про Євангелію та соціальну справедливість принаймні так само старі, як і суперечки модерністів та фундаменталістів. Євангельські християни справедливо відкинули соціальну євангелію та деякі форми богослів’я звільнення, які призвели до відходу від історичного християнського вчення. Однак ми часто були надто самозаспокоєні, і не надто переймалися своєю самозаспокоєністю на своєму шляху до справедливості.
Сьогодні розгоряються запеклі суперечки навколо критичної расової теорії (КРТ) та ініціатив щодо різноманітності, рівності та інклюзивності (РРІ). Існує безліч способів визначення та впровадження КРТ та РРІ, деякі з яких стають схожими на секуляризовані версії богослів’я звільнення. Але мотивуюче бажання впроваджувати та заохочувати різноманітність у суспільстві гідне захоплення й зрештою відображає прагнення людини до Царства Божого. Ось чому заклики багатьох християн до расової справедливості базуються на формулюваннях і проблемах, які ми знаходимо в Писанні, і навіть ґрунтуються на особистості Ісуса Христа.
Принаймні на високому рівні заявлені цілі КРТ та РРІ не є проблемою, навіть якщо ми побоюємося, що багато підходів до досягнення цих цілей є помилковими або руйнівними. Для тих із нас, кого турбують антибіблійні версії КРТ, найкращою протиотрутою може стати наслідування прикладу Лозаннської угоди. Давайте сформулюємо надійне богослів’я справедливості й слідуватимемо йому у своїх діях, і давайте розкаємося в наших минулих недоробках у забезпеченні справедливості.
ІІІ. Вивчаючи Лозаннський рух, я завжди дивуюся гордості, радості та любові його учасників до різноманітності всесвітньої, незахідної церкви та їхнього бажання посилити її голос. Конференція структурована таким чином, щоб у ній могли брати участь люди з найвіддаленіших, недостатньо представлених та недостатньо забезпечених країн. Організатори пропонують ковзну шкалу оплати за участь, яка гарантує присутність учасників із меншими ресурсами. Але незважаючи на те, що на кожній зустрічі збирається найрізноманітніша й найглобальніша група християн в історії, організатори завжди висловлюють жаль із приводу тих куточків світу, церкви з яких не можуть бути представлені.
Тим не менш, відданість організаторів Лозаннського конгресу до участі в ньому християн з усього світу стикалася з низкою труднощів на ранньому етапі його історії. Так було й на першій зустрічі, 1000 з 2700 учасників якої представляли країни, що розвиваються.
До Лозанни деякі африканські лідери закликали запровадити «мораторій» на західних місіонерів і гроші, зібрані через їхні організації. Це було частково тому, що багато хто виступав проти патерналістських моделей, які вони бачили в місіонерських організаціях і які часто підживлювалися великим дисбалансом у добробуті.
Західні місіонерські організації, навіть коли вони мали добрі наміри, часом були експлуатуючими й не могли створити здорові, партнерські відносини, від яких була б користь для незахідних країн. І звичайно те, що місіонерський рух пов’язував західну культуру з християнством, справді спотворювало Євангелію й часто було каменем спотикання для решти світу.
Організатори Лозаннського конгресу запросили християн, які представляли всі сторони цієї суперечки, включаючи кенійського богослова Джона Гату, ініціатора вищезгаданого мораторію. На конгресі група з розробки національної стратегії Східної Африки, що складалася приблизно з 60 африканців, порушила питання мораторію. Між Гату, який виступав за мораторій, і Фесто Ківенгере, англіканським єпископом з Уганди, який виступав проти нього, розгорілися змістовні та адекватні дебати. До кінця тижня обидві сторони врегулювали свої розбіжності настільки, що змогли подати конгресу спільну заяву.
Ідея мораторію стосується надмірної залежності від іноземних ресурсів, як кадрових, так і фінансових, що іноді заважає ініціативі та розвитку відповідальності помісних церков. [Наша] група вважає, що застосування концепції мораторію може розглядатися в конкретних ситуаціях, а не в цілому.
Після того, як мораторій було фактично скасовано, решта учасників конгресу, переважно редакційний комітет, що складався з представників західного світу, могли б із тріумфом на це відреагувати й узагалі не розглядати це питання. Але натомість комітет визнав законність занепокоєння африканців і вніс у проєкт угоди поправку такого змісту: «Ми визнаємо також, що деякі з наших місіонерських організацій були надто повільні, щоб готувати місцевих керівників і заохочувати їх брати на себе всю повноту відповідальності».
В іншому місці, у статті «Євангелізація й культура», угода також містить визнання того, що, хоча «Євангелія не вчить, що одні культури вищі за інші», глобальна «місіонерська діяльність надто часто разом із Євангелією експортувала чужу культуру».
З цих положень видно, що незахідна церква справедливо поправила західну церкву, і Захід відповів покаянням. Ще раз повторюся, «багато різноманітної премудрості Божої», якщо говорити словами угоди, виникло не всупереч, а завдяки розбіжностям, які необхідно було залагодити.
В основі цієї проблеми лежало загальне бажання незахідних християн бути прийнятими на рівних. І Лозаннська угода відкрито вітає красу цього бачення:
Ми радіємо з того, що починається новий етап євангелізації. Пануюча роль західних місіонерських організацій припиняється… Таким чином, [Бог] показує, що відповідальність за благовістя лежить на всьому тілі Христовому.
П’ятдесят років тому євангельські християни почали усвідомлювати, як незахідні церкви страждали від того, що Євангелія була надто тісно пов’язана з західними країнами та культурою. А зараз ми на власні очі бачимо ту шкоду, яку цей зв’язок завдав і західним церквам.
Щоразу, коли ми ототожнюємо християнство з Заходом, Америкою чи будь-якою іншою суспільно-політичною одиницею, наше свідчення й наше розуміння Євангелії спотворюються. І коли ми ігноруємо все різноманіття голосів у вселенській церкві, ми нехтуємо «різноманітною премудрістю» Божою.
Лозаннська угода створила досить дивний рух – мережу християн по всьому світу з різних конфесій та організацій. І хоча учасниками конгресу були виключно протестанти, угода, яку вони ухвалили, була спеціально узгоджена з іншими гілками християнства. Принаймні зі стипендіатів Харві багато католиків і православних християн також підписали її.
Один християнин із Китаю якось розповів мені, як його попросили підписати угоду, що викликало в нього справжній страх та занепокоєння. У Китаї уряд використовував підписи як речові докази для ідентифікації та переслідування християн, тому його вчили ніколи не підписувати те, що могло бути використане для його звинувачення. Проте після довгих роздумів він вирішив підписати угоду – єдину заяву про віру, яку він колись підписував. Багато хто з нас ніколи не зіткнеться з подібними переслідуваннями, але підписуючи угоду, ми висловлюємо свою солідарність із цим християнином та багатьма іншими християнами, які стикаються з гоніннями.
Лозаннська спільнота, особливо за межами Америки, продовжує зростати, і хоча в ній, як і раніше, існує безліч розбіжностей, її учасники ясно усвідомлюють те завдання, яке поставив перед нами Той, Хто більше за всі наші розбіжності.
Лозаннська спільнота продовжує залучати лідерів нового покоління. Через п’ятнадцять років після конгресу 1974 року, у 1989 році, у Манілі пройшла Друга міжнародна конференція з усесвітнього євангелізму, яку пізніше почали називати Лозанна II. У цьому конгресі взяли участь 4300 делегатів із 173 країн, включаючи Радянський Союз. А у 2010 році, 21 рік потому, у Кейптауні, Південна Африка, відбувся Третій Лозаннський конгрес. Цього разу 4000 делегатів зі 198 країн зібралися на очну зустріч, але багато хто взяв у ній участь віртуально.
У вересні цього року в Сеулі пройде четвертий конгрес, в якому 5000 делегатів, включаючи мене, візьмуть участь особисто, а ще 5000 – віртуально. Ще десятки тисяч людей братимуть участь у додаткових зустрічах по всьому світу.
Багато що змінилося з моменту останньої зустрічі у 2010 році. Нові війни вирують по всьому світу, а воєнні чутки дісталися навіть Кореї, де проходитиме зустріч. Сполучені Штати готуються до чергових напружених президентських виборів, як і багато інших країн, а в кількох конфесіях продовжуються поділи через суперечки між фундаменталістами та прогресивистами.
Тим не менш, я сподіваюся, що євангельські християни знову матимуть змогу згадати, хто ми, звідки ми прийшли й чому для нас життєво важливо працювати разом, незважаючи на наші відмінності. Ми не повинні ігнорувати їх, пригнічувати їх або через них поділятися. І можливо, коли ми переорієнтуємося на роботу над усесвітнім Божим благовістям, ми зможемо стати кращими євангельськими християнами.
В очікуванні Сеульського конгресу я закликаю всіх віруючих, як євангельських християн, так і християн інших конфесій, прочитати, обговорити та розглянути можливість підписання Лозаннської угоди. Нехай церковні лідери викладають її з кафедри, щоб громади могли розуміти те, що вона вимагає від нас. Нехай вона нагадує нам про церкву – прекрасну й улюблену спільноту відмінностей та розбіжностей, до якої ми покликані.
Давайте ще раз разом укладемо цю угоду й почнемо виконувати велике завдання всесвітнього благовістя, щоб усією Божою церквою нести всю Євангелію всьому світу.
Джошуа Свамідасс – лікар-учений, доцент кафедри лабораторної та геномної медицини в Університеті Вашингтона в Сент-Луїсі, засновник Peaceful Science та автор книги «Генеалогічні Адам та Єва».
