Нещодавно один із моїх студентів запитав мене, як довго я викладаю богослів’я. «Десять років», – сказав я. А коли я повернувся до свого кабінету й сів за стіл, у моїй голові виникло запитання: Що я залишив своїм студентам за ці десять років?
У своєму егоцентризмі я припускав, що даю своїм студентам знання. Але чесно кажучи, однією з найкращих речей, які я зробив, було те, що я відправляв своїх студентів у бурхливе море сучасного служіння з перевіреною часом мудрістю від досвідченої команди церковних богословів, які жили в минулому.
Що довше я викладаю, то більше мені до душі стає застереження Клайва Льюїса: «Завданням сучасного освітянина є не вирубка джунглів, а зрошення пустель». Але у світі семінарської освіти все ще залишаються значні площі пустель, зокрема коли йдеться про сприйняття цілих областей великої християнської традиції.
Багато років тому, коли я був аспірантом богослів’я в одній протестантській семінарії, мені дали перелік літератури, яку я мав прочитати. Зі 128 книг тільки три (!) були написані досучасними авторами (з першого по 15-е сторіччя).
І навіть коли я під час занять на отримання ступеня вивчав історію, на семінарських заняттях зразу після отців церкви розглядалися реформатори, а потім йшла історія Америки. А оскільки половина (так, половина) історії церкви – це середні віки, то цей розрив у моїй освіті був схожим на Великий каньйон. Тоді я попросив дозволу в навчального закладу скласти свій власний незалежний план вивчення середньовічного богослів’я та історії.
Чи змінилося щось сьогодні?
Крістофер Клівленд розповідає, як євангельські семінарії прагнули замінити ліберальних богословів консервативними, і в цьому процесі «виникло ціле покоління євангельських учених, які не мали серйозного знайомства з класичними категоріями богослів’я, розробленими ортодоксальними мислителями Патристики, середньовіччя й Реформації».
Протестантів здебільшого вчили, що в ранній церкві все починалося грандіозно, але потім церква ввійшла в «темні» віки, але на щастя, реформатори знову ввімкнули світло та заснували справжню церкву, яка була втрачена після закінчення часів апостолів.
Ми помилково вважаємо, що реформатори прагнули повного, радикального розриву з минулим та організували таке собі повстання, яке започаткувало нову церкву, але не прагнули відновлення єдиної, святої, кафоличної, апостольської церкви.
Практичні наслідки такого мислення досить серйозні: більшість сьогоднішніх протестантів не мають уявлення про те, що відбувалося в церкві протягом майже тисячі років. Але вони впевнені в одному: усе, що сталося в досучасну епоху, не варте нашого часу й може лише зіпсувати християнство.
Це мислення багатьох парафіян, яке, зрештою, випливає з проповідей на кафедрі. А оскільки більшість пасторів навчалися в семінаріях, джерело проблеми часто криється у світогляді протестантських навчальних закладів.
Ті, хто не є частиною євангельського світу, часто запитують, як це могло статися. Багато з них відвідували світські заклади, де така прірва просто немислима. Я б дуже хотів сказати, що нагляд в освітніх закладах є лише адміністративним, але це не так. Зрештою, ідеї мають наслідки.
Отже, як нам змінити курс? Відповідь пов’язана зі смиренням.
Ми всі знаємо Клайва Льюїса завдяки його знаменитій книзі «Просто християнство», у якій наголошується на його непохитній прихильності до ортодоксії, тобто класичного християнства, як такого, що не підлягає обговоренню.
Проте багато хто забуває, що в середині цього класичного апологетичного твору Льюїс цілих два розділи присвятив тонкощам Нікейського символу віри та його доктрини про вічне покоління. Він також написав передмову до однієї з найбільших праць в історії християнства – «Про втілення» отця східної церкви Афанасія.
Льюїс радив і навіть благав людей свого покоління читати більше старих книг. І це не тому, що ці досучасні автори не мають недоліків. Кожне покоління має свої сліпі зони. Але їхні сліпі зони не завжди є нашими сліпими зонами.
«Ніхто з нас не може повністю уникнути цієї сліпоти, але ми обов’язково підсилимо її та послабимо захист від неї, якщо будемо читати лише сучасні книги, – каже Льюїс, – Єдиний пом’якшувальний засіб проти цього – це чистий морський вітер століть у нашій свідомості, а він міститься лише в старих книгах».
Наприклад, Льюїс часто міркував про богоцентричне бачення середньовічного богослів’я, яке він вважав протиотрутою від розчарованого космосу скептичного модернізму, поширеного в його часи. Як зазначає Джейсон Бакстер у своїй нещодавній книзі, Льюїс вважав, що «його обов’язок – зберегти не того чи іншого стародавнього автора, а загальну мудрість середньовіччя, а потім висловити її народною мовою для свого світу».
В умовах загрози розчарованого космосу модернізму Льюїс нетерпляче ставився до хронологічного снобізму свого часу. Побоюючись, що такий скептицизм може зруйнувати саму християнську ортодоксію, Льюїс уважав таку претензійність проявом не лише неосвіченості, але й безбожності.
І ми теж повинні так вважати.
Звернення до традиції – не ярлик для тих, хто думає, що знає все. Зовсім навпаки: це вимагає смирення – ми повинні перестати говорити, оскільки ми одержимі власним голосом, і натомість почати слухати.
«Традиція відмовляється підкорятися дрібній і зарозумілій олігархії тих, хто просто випадково проходив повз», – сказав Г. К. Честертон в «Ортодоксії». І Честертон, і Льюїс однаково закликали свої покоління впокоритися й прислухатися до «демократії мертвих». Інакше церква могла б лише скотитися до єресей, як нових, так і старих.
Багато наших предків по вірі мали подібне мислення, включно з лідерами протестантської Реформації.
У той час Рим звинувачував реформаторів у тому, що вони були новаторами, а отже, єретиками, ставлячи їх в один ряд із радикальними сектантами того часу. Такі радикали вважали церкву загубленою в темряві від часів апостолів до приходу самих радикалів. Вони стверджували, що вірять лише в Біблію, і зневажали стародавніх мислителів. Правдивою церквою радикали вважали лише себе.
Реформатори були розлючені пихою радикалів і розчаровані тим, що їх, реформаторів, вважали за радикалів. На відміну від радикалів, реформатори не були бунтарями та революціонерами, які прагнули розколоти церкву, тобто вони не були розкольниками в душі. З самого початку їхній намір полягав у тому, щоб відновити церкву, і вони стверджували, що Рим не мав монополії на кафоличність.
Як я пояснюю у своїй книзі «Реформація як оновлення», реформатори постійно зверталися до Святого Письма, але вони обґрунтовували своє тлумачення, посилаючись на теологів минулого. Святе Письмо було їхньою останньою апеляційною інстанцією, але не єдиним авторитетом – вони вважали церкву підзвітною віросповіданням, які допомагають їй самій залишатися вірною біблійному свідченню.
І хоча вони висловлювали серйозну критику Риму щодо таких доктрин, як спасіння та таїнства, вони при цьому висловили згоду щодо багатьох інших доктрин. Якби вони вчинили інакше, це поставило б під сумнів їхню ортодоксальність і лише підтвердило б звинувачення Риму.
Експерт з Реформації Річард Мюллер висловив таку протверезливу думку: «Реформація змінила порівняно небагато» основних доктрин християнської віри.
Такі доктрини, як спасіння та церква, потребували серйозних змін. Проте такі центральні для християнства доктрини, як «Бог, Трійця, створення, провидіння, напередвизначення та останні часи, були прийняті магістерською Реформацією практично без змін», – каже Мюллер. Практично без змін – прошу встати справжніх протестантів!
Наші протестантські отці не тільки продовжували користуватися богослів’ям отців церкви, але й були більш зобов’язані середньовічній схоластиці, включно з Томою Аквінським, ніж це часто припускають.
Небагато богословів в історії церкви увічнили біблійні, ортодоксальні доктрини Бога й Христа з такою проникливою точністю, як Тома Аквінський.
Через це я часто його згадую в своєму курсі про Трійцю в євангельській семінарії, де я викладаю. Кожного року студенти з хвилюванням повідомляють мені, що вони зробили цікаве відкриття: вони вважають Тому Аквінського набагато більш ортодоксальним щодо Трійці, ніж деякі сучасні євангельські християни.
Але одного дня я зайшов у клас і побачив на викладацькому подіумі гігантські чотки, розп’яття й таке подібне з запискою, на якій було написано: «Для доктора Барретта». Натяк був чітким: професор, який задає Тому Аквінського, повинен бути римо-католиком.
Я б засміявся, якби мені не було так шкода цього анонімного студента. Невже ми, як протестанти, настільки невпевнені в собі, що не можемо щось узяти від одного з найвидатніших умів у історії церкви, особливо щодо такої важливої доктрини, як Трійця, просто тому, що ми можемо не погоджуватися з ним щодо сотеріології та еклезіології?
Навіть наші отці-реформатори були достатньо впевнені у своїх протестантських переконаннях, щоб критично сприймати Тому Аквінського в багатьох сферах – від тлумачення Біблії та Трійці до атрибутів Бога, етики та есхатології. Богослови-реформатори не тільки протиставляли Тому Аквінського римо-католикам, але, як показав Майкл Хортон, багато з них були навіть більшими томістами, ніж їхні опоненти.
Сучасні євангельські богослови, які уникають Тому Аквінського, часто спираються на протестантських схоластів, таких як пуританський мислитель Джон Оуен. Але ж метод і богослів’я протестантських схоластів були вірними біблійній ортодоксії саме тому, що вони були учнями Томи Аквінського.
Ці зв’язки настільки незаперечні, що євангельське видавництво Crossway збирається опублікувати багатотомний збірник «Тома Аквінський для протестантів», написаний групою протестантських авторів.
Зрештою, ми не прагнемо «помістити в раку» Тому Аквінського чи будь-якого іншого мислителя. Натомість ми будемо критично, але зі смиренням слухати його, тому що він відкриває позачасові, трансцендентні ідеї, які служать для відновлення вічної доброти, істини та краси Божої в нашому розчарованому світі.
Євангельські християни, з усіма їхніми сучасними схильностями, часто люблять діяти як судді, відокремлюючи історичних «хороших хлопців» від «поганих хлопців», а це сприяє лише вшануванню перших та усуненню останніх. Такий підхід до історії безжальний у своєму обожнюванні та «відміні» історичних постатей.
Таке мислення не тільки заохочує сектантство, коли, зрештою, ніяка церква не вважається справжньою, окрім нашої, але й характеризується браком співчуття. Ми не в змозі зрозуміти складності людей, рухів, інституцій і цілих минулих епох, не кажучи вже про те, щоб учитися в них. За цією схильністю до засудження ховається наша власна незахищеність, політика та платформи.
Як кажуть, люди завжди бояться того, чого не знають. І цей страх перед невідомим, замаскований під риторику ворожості, переходить у класні кімнати, де навчаються завтрашні християнські лідери, а далі просочується вниз і впливає на наших парафіян.
Нещодавно я мав розмову з молодою людиною, глибоко розчарованою сучасними євангельськими християнами, які перетворилися на фундаменталістів, байдужих або підозрілих до всього досучасного. І ця людина задавалася питанням, чи має євангельська церква якісь реальні історичні корені.
Якщо сучасні євангельські лідери не зможуть наслідувати приклад своїх протестантських отців і говорити про кафоличну, тобто вселенську церкву, наступне покоління знайде церкву, яка це зробить.
І хоча змінити курс буде зовсім не легко, я вважаю, що ми повинні почати з лікування, призначеного Льюїсом – чистого морського вітру ортодоксії в нашій свідомості.
Меттью Барретт є автором книги «Просто Трійця: Батько, Син і Дух без маніпуляцій» (Baker Books), доцентом кафедри християнського богослів’я в Середньозахідній баптистській богословській семінарії та ведучим подкасту Credo.
