Я показую поліцейському мій пропуск до Організації Об’єднаних Націй (ООН), і він жестом запрошує мене пройти через захисний бар’єр. Наближаючись до площі, я бачу на даху снайперів із гвинтівками та чую десяток різних мов. Усюди чорні лімузини, на яких президенти та прем’єр-міністри з’їжджаються до Нью-Йорка, де вони збираються виголосити свої промови на Генеральній Асамблеї ООН, яка розпочала свою роботу на початку вересня.
Минуло п’ять років відтоді, як я став представником Центрального менонітського комітету (ЦМК) в ООН і вперше отримав доступ до цієї спільноти політиків, працівників гуманітарної сфери та активістів з усього світу. Я бачив неефективність цієї бюрократії та труднощі, коли справа доходить до рішучих і наполегливих дій. Я бачив, як багато людей усередині цієї організації просували політику, проти якої я принципово виступаю через свої християнські переконання.
Але завдяки моїй ролі в ЦМК я також зрозумів, що моє робоче місце – це місіонерське поле, де я маю щоденні можливості свідчити в політичному світі як учень Христа. Наприклад, я знаю посла ООН у Раді Безпеки, яка сказала невеликій групі представників християнських організацій, що ми надихнули її бути вірною своїй власній християнській вірі, коли вона розбиралася з питаннями насильства в Ізраїлі та Палестині.
Я бачив, як посол Албанії в ООН під час його каденції в Раді Безпеки сказав групі з 40 християн-студентів коледжів, що його покликання полягало в тому, щоб викривати світові брехню Росії про її військове вторгнення в Україну, і що документування правди стане одного дня надзвичайно важливим. Якось я зупинився біля статуї в будівлі ООН, присвяченій Майклу Шарпу, колишньому працівнику ЦМК, який пізніше працював в ООН. Він багато років працював у Демократичній Республіці Конго з місцевими керівниками, а одного дня він та його колега по ООН Заїда Каталан зі Швеції потрапили в засідку та були страчені групою озброєних людей, а їхній перекладач і троє водіїв мотоциклів і досі вважаються зниклими безвісти.
Понад 6000 неурядових організацій подали заявки та отримали консультативний статус при ООН, що дозволяє їм офіційно спілкуватися з дипломатами й співробітниками ООН, входити в будівлю та брати участь у діяльності ООН. Католицька церква тут присутня через Карітас, крім того, представництво мають англіканська, методистська та пресвітеріанська церкви. Але з найвідоміших євангельських міжнародних агенцій США, включаючи Compassion International, Hope International, International Justice Mission, Samaritan’s Purse та World Relief, лише World Vision має спеціальний офіс в ООН і повсякденно присутня в Нью-Йорку подібно до ЦМК.
Але що, якби послідовники Христа сприймали цю спільноту з 5000 дипломатів і 8000 співробітників як групу людей, не охоплену благовістям? Що, якби вони зрозуміли, що вплив на політичну владу в цій будівлі може мати наслідки у вигляді співчуття та справедливості щодо людей, яким християни служать у міжнародних місіонерських організаціях? Що, якби ми подружилися та мали можливість надихатися прикладом присутніх тут державних службовців, які мають моральну мужність і є представниками багатьох віросповідань і народів?
Рідкісне звернення до політичної влади
Абсолютно ясно, що в деяких із 45 країн, де ЦМК має представництва з гуманітарної роботи, розвитку та миротворчої діяльності, політична влада часто стоїть на шляху нашого служіння.
Військовий переворот у М’янмі 2021 року змусив багатьох наших місцевих партнерів-християн залишити свої домівки й рятувати своє життя, ставши внутрішньо переміщеними особами, та вже в такому статусі продовжувати допомагати іншим. Коли в Гаїті після падіння уряду стали хазяйнувати банди, стало майже неможливо просувати програми у сфері охорони здоров’я та сільського господарства. Тринадцять років війни в Сирії зруйнували країну, перетворили мільйони людей на біженців і серйозно зашкодили життю та роботі наших партнерів із помісних церков.
Щодо християнських організацій, які працюють по всьому світу, то саме їхні місцеві партнери мають досвід у вирішенні подібних проблем, оскільки вони живуть у цих місцях страждань і надії й знають, що там відбувається в режимі реального часу. Ці знання можуть стати цінними й переконливими в ООН.
Після військового перевороту в М’янмі ми, працюючи з одним з органів системи ООН, надали нашій партнерській організації безпечний канал ООН для документування повідомлень із перших вуст про напад на цивільних із використанням хімічної зброї. Під час зустрічей із американськими дипломатами ми могли засвідчити, як заборона американського уряду 2017 року на поїздки громадян США, у тому числі працівників гуманітарних організацій, до Північної Кореї зупинила нашу 25-річну роботу там. У співпраці з іншими агенціями ми переконали американський уряд надати нам звільнення від цієї заборони, що дозволило нашим представникам в’їжджати до Північної Кореї та передавати набори їжі та чистої води дитячим лікарням.
Під час зустрічі з послом однієї впливової європейської країни моя 26-річна колега Вікторія Александер розповіла, як наші місцеві партнери в Газі зіткнулися зі значними перешкодами в доставці продовольства та побутових товарів, коли їм самим приходилося рятуватися від бомб та страждати від втрати своїх близьких. Вікторія також розповіла, як наш американський персонал був змушений залишити Єрусалим, коли ізраїльський уряд не подовжив візи працівникам гуманітарних організацій.
«Інформація – це валюта ООН, – сказав мені дипломат-християнин з однієї західної країни. – Християнські організації мають зв’язки й довіру місцевих громад та церков, яких не мають навіть багато елітних дипломатів із цих країн. Тому [цим] організаціям довіряють».
Навчання здоровій політичній активності
У своїй книзі «Християнство у двадцятому столітті» історик Брайан Стенлі стверджує, що нездатність церков піднести свій голос у Німеччині в період виникнення нацизму, а в Руанді перед геноцидом 1994 року нагадує нам, що «ефективна пророча промова залежить від парадоксального балансу між збереженням доступу до джерела політичної влади та підтримкою достатньої дистанції від цього джерела задля забезпечення своєї моральної незалежності».
На жаль, наразі спокусою для християн є або прагнення контролювати політичну владу, або бажання дистанціюватися від неї взагалі. Але оскільки християнські організації не мають політичних представників в ООН, а дипломати ООН не зобов’язані нас вислуховувати, перебування в ООН допомагає християнам навчитися бути меншістю, чия моральна сила полягає в переконанні та побудові стосунків. Ми долучаємося не для того, щоб отримати владу, а для того, щоб свідчити про цінності Царства Божого. Крім того, аудиторія тут складається з представників усіх країн, і це спонукає нас думати та говорити поза контекстом інтересів окремої країни, тому що ми маємо стосунки з людьми безправними та нехтуваними у всьому світі.
У часи, коли політика часто буває гучною та гнівною, одним із шляхів здорової взаємодії є спосіб тихого переконання. Коли цієї весни група моїх колег по служінню відвідувала наш офіс в ООН у Нью-Йорку, ми зустрілися з одним американським дипломатом. Під час обіду я розповів йому про труднощі, з якими зіткнувся ЦМК в Газі та на Корейському півострові, а також про шкоду, яку, на нашу думку, певні політичні рішення США завдають людям, які працюють на місцях. Він терпляче слухав. Після того, як цей дипломат пішов, Клер Гуд, співробітниця з розвитку, яка працювала в представництві ЦМК у ДР Конго та Кенії, сказала: «Крісе, ти обговорив із ним кілька складних речей, але за дуже приємним обідом, і при цьому ти проявив інтерес до нього як до людини. Це допомогло нам зрозуміти, наскільки повага важлива в нашій роботі, коли мова йде про взаємодію з політичним світом».
Інші моменти вимагають публічного виступу й певної несподіванки. Минулої весни ЦМК та інші організації мовчки пройшли 25 кіл у кварталах навколо ООН, які символізували 25 миль Сектору Гази, з плакатами, на яких було написано: «Паломництво з оплакування всіх травматичних подій, смертей і страждань у Палестині та Ізраїлі». Минулого року, у 70-ту річницю перемир’я в Корейській війні, 50 дипломатів ООН відвідали наше богослужіння пам’яті та миру. Якби не цей захід, організований ЦМК та іншими релігійними групами, в ООН не відбулося б жодного заходу на згадку про 70 років розділення корейського народу.
Згаданий вище дипломат-християнин із західної країни сказав мені, що переговори в ООН тривають довго й розчаровують, а прогрес досягається повільно: «Але я дотримуюся християнського погляду на те, що слід приймати кожного й вислуховувати тих, хто знаходиться в найгіршому становищі. Це стосується й людей, з якими я маю глибокі розбіжності».
Щороку ми проводимо семінар ООН для студентів християнських коледжів із Канади та США. Незважаючи на всі наші спроби бути чесними щодо обмежень і невдач ООН як організації, коли студенти роз’їжджаються, вони потім із надією розповідають про послів і дипломатів, яких вони зустрічали, як про взірець політичного покликання.
Зростання в біблійній миротворчій діяльності
Серія книг «Залишені» популяризувала думку, що багато американських євангельських християн завжди підозріло ставилися до так званого «єдиного світового уряду», який є світською загрозою незалежності країн, релігійній свободі та правлінню Христа. Й ООН інколи зображується як центр цієї загрози.
Але більшість днів, коли в Раді Безпеки відбуваються запеклі суперечки між США та Китаєм, ООН радше можна назвати «організацією розділених націй». Партнери ЦМК у ДР Конго та М’янмі часто нагадували мені, що в їхніх країнах абревіатуру ООН розшифровують як «Організація, об’єднана заради нічого». І як сказав мені той дипломат-християнин із західної країни: «ООН – це величезна інституція. Ця величезна бюрократична машина схильна думати, що гроші можуть вирішити проблеми. Тут не вистачає аналізу невдач, які спіткали ООН, від Гаїті до Афганістану».
Немає нічого дивного в тому, що хороше, погане та зле нашого світу має повне представництво в Нью-Йорку, а також що ООН обмежена у своїй владі, адже тут у наявності все людство, створене за образом Божим і відчужене від Бога, занепале й крихке. Так, тут можна побачити моральну мужність і досконалість. Але можна побачити й марнотратство, боязкість і впливових чиновників, які зволікають, брешуть, створюють перешкоди й зловживають своїм становищем.
Проте ця моральна турбулентність є також причиною для присутності учнів Христа.
«Це єдине місце у світі, де можна побачити, як українці розмовляють із росіянами, ізраїльтяни з палестинцями, американці з іранцями», – сказала нью-йоркська дипломатка, ім’я якої я не можу назвати з міркувань конфіденційності, пов’язаної з її роботою. Питання стосуються моментів, у яких країни не можуть дійти згоди. «Але тут ми не можемо уникнути одне одного, – сказала вона. – Ми повинні сидіти й слухати одне одного, відкласти наші розбіжності та шукати точки дотику, у яких ми можемо дійти згоди, від чистої води до штучного інтелекту. Я маю контакти WhatsApp дипломатів з інших країн, з якими ми не ладнаємо. Навіть коли ми не згодні одне з одним, ми обмінюємося текстовими повідомленнями».
У часи, коли ми все частіше уникаємо тих, з ким не згодні, прагнемо до церков та проживаємо поряд із «людьми, подібними до нас», щоденні зустрічі як із друзями, так і з ворогами в цих коридорах ООН можуть викликати розчарування та гнів. Але ця обстановка може стати ґрунтом для біблійної миротворчої діяльності.
Богослов Стенлі Гауервас вважає, що ООН є спільнотою, розмов у якій християни не повинні уникати.
«ООН не зможе запобігти війнам, але вона надає можливість їх відстрочити, і про це не можна забувати, – сказав він мені. – Добре, коли дипломати прагнуть зменшити ймовірність війни й розчаровуються, коли це не спрацьовує. Але це розчарування є джерелом енергії, яка, сподіваюся, через деякий час дасть результати. Тому що мир потребує часу, і ви повинні навчитися терпінню. Тому що вам треба слухати людей, яких ви зневажаєте».
До останнього краю землі
Коли я виходжу з будівлі Генеральної Асамблеї ООН і проходжу повз 193 прапори, я підходжу до будівлі Церковного центру, де я працюю. Тут, на каплиці, де щотижня проводяться відкриті для всіх християнські богослужіння, можна побачити витвір мистецтва, убудований у стіну будівлі. Це частково скульптура, а частково вітраж під назвою «Людина в пошуках миру». Тут зображені люди навколо великої фігури, схожої на око, яке дивиться як усередину храму, так і назовні, на будівлю ООН, яка розташована на протилежному боці вулиці. Я думаю, це символ Господнього ока.
Щоразу, коли я проходжу повз нього, воно нагадує мені, що наш живий Бог, Господь усіх народів, стежить як за представниками влади, які знаходяться в будівлі через дорогу, так і за церквою, спонукаючи нас свідчити можновладцям про Господа, який є «правосуддя для убогого, присуд правдивий для бідних» (Пс. 139:13).
У Діях Ісус посилає своїх учнів «до останнього краю землі» (Дії 1:8). У наш час щодня представники всіх тих країв збираються в ООН. Потім вони повертаються додому, до своїх країн. У цих кварталах Нью-Йорка християнське свідчення може охопити весь світ.
Кріс Райс є директором представництва Менонітського центрального комітету при Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, а раніше був директором-співзасновником Центру примирення Школи богослів’я Дюка. Його остання книга – «Від пандемії до оновлення: практики для світу, приголомшеного кризою» (InterVarsity Press).
