Коли моєму другу Дмитрові не спиться вночі, він виходить на балкон своєї квартири на восьмому поверсі будинку в східному пригороді Києва, щоб помолитися. У небі над головою хвиля за хвилею пролітають іранські «Шахеди»: східний фланг Києва є найбільш уразливим для нападів із повітря. Дмитро мовчки дивиться на панораму міста й молиться.
Звук пролітаючих дронів досить сильний. Це не ті крихкі невеличкі пристрої, якими користуються фотографи і якими я їх уявляв перед своєю вересневою поїздкою сюди. «Шахеди» бувають кількох різновидів, але найбільш страшними є великі трикутні моделі висотою як чоловік великого зросту, які своїм виглядом нагадують стелс-бомбардувальники. Вони прилітають у величезній кількості, і кожен із них містить вибухівку. Люди в Україні щоночі переживають бомбардування з повітря.
У своїй помісній церкві Дмитро задіяний у євангелізаційному та молодіжному служінні, і природно, йому є, про що молитися. Але коли по небу літають дрони, неможливо не молитися про не менш нагальні проблеми: про збереження життів і про збиття безпілотників. Безумовно, такі цілі мають бути пріоритетними як у житті, так і в молитві.
Вісімдесят шість років тому Клайв Льюїс шукав відповіді на запитання, подібні до тих, які ми розглядаємо в цій статті. Коли Німеччина не схотіла відмовлятися від вторгнення в Польщу, Велика Британія й Франція у вересні 1939 року оголосили Німеччині війну. Наступного місяця Льюїс, літературознавець з Оксфорда, у першу неділю навчального року виголосив проповідь під назвою «Навчання у воєнний час». У ній він розглянув питання, яке хвилювало усіх присутніх того дня: як вони могли продовжувати академічні заняття тепер, коли «почалася війна»? Відповідь Льюїса є мудрою й надзвичайно актуальною не лише для людей, подібних до Дмитра з України, але й для всіх нас.
Коли я вперше побачив зображення сотень російських танків, що наступали на Київ у лютому 2022 року, я зразу згадав своїх численних українських друзів, яких я поважаю та люблю. Починаючи з 2016 року, я кілька разів відвідував Україну в рамках програми «Ленгемські проповіді», яка виконується Ленгемським партнерством, заснованим Джоном Стоттом у 2002 році з метою розвитку низових рухів, які займаються експозиційною проповіддю. Наразі ця програма працює в більш ніж 100 країнах світу.
Якось я познайомився з Сергієм Тимченком, баптистським пастором, засновником і директором християнського центру «Реаліс». Він зустрівся із Стоттом невдовзі після розпаду Радянського Союзу й згодом став Ленгемським стипендіатом і захистив у Великій Британії дисертацію з публічного богослів’я.
Саме поняття теологічної взаємодії в публічному просторі було немислимим за комунізму, і навіть після падіння комунізму все ще викликає підозру. Тож бачення Сергія було чужим для тих, хто, як і він, виріс у часи антирелігійної радянської ідеології. Але він був відданий служінню українській церкві та суспільству, а в ті хвилюючі та тривожні роки виникали різні потреби. Зокрема, це означало розробку навчальних програм із душеопікунства, яких майже не існувало в церквах того часу. Зараз, коли вторгнення стало травмою для цілого народу, можна сказати, що це бачення було, на жаль, пророчим.
Крім того, війна також довела мудрість того, що Сергій з ентузіазмом підтримував запровадження в українське життя капеланства (військового, тюремного, госпітального). Це також було неможливо уявити в культурі, сформованій десятиліттями комуністичного атеїзму.
Наша з ним співпраця стала розбудовуватися навколо бажання Сергія посилити служіння помісних церков по всій Україні. У 2017 році ми серйозно почали займатися семінарами, які проводили неподалік від центру «Реаліс» у місті Ірпінь, розташованому на захід від Києва.
Тож коли Бі-Бі-Сі показало кадри Ірпінського мосту, знищеного у 2022 році українськими військами в оборонних цілях, а також новини про жорстокі звірства в сусідній Бучі, для мене раптом все стало жахливо близьким.
Льюїс знав війну з власного досвіду. Він вступив до Оксфорда влітку 1917 року, а його навчання на бакалавраті обірвалося на третьому курсі через велику війну. Льюїс добровольцем вступив на військову службу, пройшов базову підготовку в Оксфорді, після чого отримав звання молодшого офіцера й подався в сумнозвісні окопи біля річки Соммі на півночі Франції. Він залишався там протягом наступних п’яти місяців, до квітня 1918 року, коли був поранений дружнім вогнем і став інвалідом.
Та війна залишила незгладимий слід на Льюїсі та його поколінні. Льюїс не був пацифістом ще до свого навернення в християнство, але пізніше він казав, що поважає тих, хто справді був таким, незважаючи на свою незгоду з їхньою позицією.
Той факт, що Льюїс пішов на війну добровольцем, надає його проповіді, виголошеній у жовтні 1939 року, великого морального авторитету. Та промова, яку він сказав в Університетській церкві Св. Діви Марії в Оксфорді, була опублікована під назвою «Навчання у воєнний час» у збірці «Тягар слави та інші промови».
Чи може університет якось виправдати те, що він продовжує працювати, запитує Льюїс? Можливо, було б розумніше закрити гуманітарні факультети й спрямувати всі ресурси на потреби фронту. Зрештою, як вивчення сонетів Петрарки, шедеврів Й. С. Баха та портретів епохи Відродження може перемогти нацизм? У той час, коли така невпевненість панувала в багатьох університетських містах, Льюїс якраз і зійшов на велику кафедру церкви Святої Марії.
Хоча Льюїс не пояснював якийсь текст із Біблії, немає сумніву, що все, що він сказав, ґрунтувалося на його християнській вірі. Він почав ось із чого:
Університет – це спільнота, яка прагне навчатися. … Але чому ми маємо, а точніше, як ми можемо продовжувати цікавитися усіма цими спокійними професіями, коли життя наших друзів і свобода Європи висять на волосинці?
Я ставив собі подібне запитання минулого року, коли МЗС Великої Британії спростило рекомендації щодо поїздок до Західної України. Я відчайдушно бажав побачити друзів, але не хотів бути додатковим тягарем. Я ніколи раніше не був у зоні бойових дій, не кажучи вже про християнське служіння там. Чи доцільно було бути там у якості некомбатанта?
Коли я перечитував «Навчання у воєнний час», це не тільки стало поштовхом для проведення дводенного семінару з підготовки проповідей та семінару вихідного дня про важливість мистецтва під час війни – проповідь Льюїса ще й стала темою окремої лекції.
Головне питання, на яке ми повинні дати відповідь: що змінила війна? Поставте це питання будь-якому українцю, і ви почуєте незмінну відповідь: «Усе!» Безсумнівно, цю відповідь на подібне питання можуть повторити й ті, хто страждає від наслідків урагану, дії непідйомних економічних тягарів або горя, яке приходить у якусь спільноту в результаті масової стрілянини. Мешканці сходу України після анексії Росією Криму в 2014 році пережили знищення та окупацію цілих громад.
Після початку повномасштабного вторгнення мільйони людей утекли з країни й тепер мають непевне майбутнє. Незалежно від того, виїхав хтось чи залишився, ніщо вже не буде таким, як раніше.
Під час мого минулорічного візиту для мене, як для британця, який приїхав із спокійної країни, було, безперечно, шоком вперше почути вночі сирени повітряної тривоги, при чому місцеві жителі, здавалося, ледве звертали на них увагу.
Нагадування про війну були повсюдними. Рекламні щити на автодорогах усе ще рекламували ті самі старі речі – нові мобільні телефони та дитячий модний одяг, але тепер поруч із ними стояла реклама, яка запрошувала вступати в різні полки та в підрозділи безпілотних літальних апаратів. Через кожні кілька миль на околицях Києва можна було бачити солдатів, які начебто без діла тинялися на блокпостах, повз які пролітали звичайні приміські автобуси. Але на цих блокпостах були протитанкові засоби, які ми ласкаво називаємо чеськими їжаками, які можна за лічені секунди зняти з узбіччя й розгорнути на дорозі.
У центрі Києва я з полегшенням побачив, що історичні райони залишилися недоторканими. Ми з Сергієм насолоджувалися осіннім сонцем і довго ходили по цьому розкішному місту. Ми зайшли до великої баптистської церкви в його районі, заснованої ще до початку радянської доби. У її лункому фойє висіло звичайне оголошення з розкладами та темами занять. Але на одній стіні тепер були кольорові світлини приблизно 40 чоловіків у військовій формі, а внизу – чотири різкі чорно-білі фотографії полеглих. Усі вони були членами цієї церковної громади.
За 10 днів перебування в Україні я не зустрів жодної людини, яка б не мала друзів чи родичів на фронті. Майже всі когось втратили. Змінилося все.
Alamy
GettyЯкщо проповідь Льюїса прочитати тут, на тлі смертоносних безпілотників і болючого горя, то в ній можна вловити приголомшливо нечутливу і, можливо, навіть образливу думку. Льюїс наполягає, що не змінилося нічого. Важливо, каже він, «спробувати побачити нинішнє лихо в правдивій перспективі. Війна не створює абсолютно нової ситуації; вона просто погіршує стан, у якому людство знаходиться постійно, до такої межі, що ми більше не можемо цього ігнорувати».
Ключем до розуміння його аргументації є незвична точка, з якої він починає свої роздуми. Спочатку Льюїс висловлює припущення, що виклики, з якими стикаються наукові кола під час війни, можна порівняти з Нероном, приказка про якого говорить, що він грав на скрипці, поки палав Рим. Потім Льюїс наважується згадати те, про що він каже, що це «грубий односкладовий» ад. Такий підхід він виправдовує вченням самого Господа Ісуса, а обґрунтовує тим, що для всієї аргументації важливою є перспектива вічності.
Реальність божественної справедливості встановлює найвищий орієнтир для визначення того, що має справжню та вічну цінність. І цього не змінює ані Друга світова війна, ані російське вторгнення в Україну, ані нинішні жахи, які мають місце на Близькому Сході. Для тих, хто страждає, це може здатися жорстоким, але це не змінює факту. Точка зору Льюїса полягає в тому, що вічність завжди була кінцевою мірою життя, йде війна чи ні.
Тому ключове питання полягає не в тому, які дії можуть бути виправданими у воєнний час, а в тому, які дії варто робити в будь-який час. Щоб щось було варто робити, воно повинно мати невід’ємну цінність, незалежно від обставин і незважаючи на смертність людини.
Це не означає, що війна не впливає на нашу роботу та те, як ми дивимося на речі. «Все ж війна дещо робить зі смертю, – продовжує Льюїс. – Вона змушує нас пам’ятати про неї». Це, звичайно, присутнє в Україні.
Андрій – київський пастор, а раніше – відомий журналіст. Він постійно відвідує прифронтові зони та польові госпіталі як капелан-волонтер. Він не сумнівається в правильності думки Льюїса. Перед війною багато людей ухилялися або навіть опиралися питанням віри. Зараз зовсім по-іншому. Майже всі розмови, які Андрій має з військовими, які беруть участь в активних бойових діях, або з пораненими бійцями, торкаються теми вічності та Божої справедливості.
Інший мій друг, Сашко зі Львова, за три дні до нашої зустрічі дізнався, що один із його найдавніших друзів-християн загинув на фронті. Його горе посилювалося тим, що в нього незабаром мав народитися первісток. Із тихим сумом Сашко сказав англійською: «У який світ ми його приводимо?»
У світлі такого жаху не присвячувати все потребам фронту в кращому випадку може здаватися легковажним, а в гіршому – непристойним. Певно, що наше ставлення має бути – «усіх нагору!» А може й ні. Підхід Льюїса ретельно обґрунтований, він подає перспективу, яка здавалася б абсурдною для невіруючих, але є переконливою для віруючих.
Оскільки Христос пожертвував усім заради нас, цілком зрозуміло, що він заслуговує на наше все у відповідь (1 Івана 3:16). Отже, нашої повної відданості гідний лише один об’єкт – сам Бог. Льюїс наполягає на тому, що ніщо інше навіть близько не стоїть із Богом, чи то кар’єра, сім’я, наука чи навіть потреби фронту. Льюїс проілюстрував це концепцією тренувань рятувальників, що за своєю суттю є добрим:
Ми, можливо, зобов’язані рятувати тих, хто тоне, і, наприклад, якщо ми живемо на небезпечному узбережжі, то ми маємо вчитися рятувати життя, щоб бути готовими до ситуації, коли раптом хтось почне тонути. Можливо, нашим обов’язком є ризикувати власним життям, рятуючи людей. Але якби хтось присвятив себе рятуванню життя в тому сенсі, щоб приділяти цьому всю свою увагу й щоб не думати й не говорити ні про що інше, а також вимагати припинення всіх інших видів людської діяльності, доки всі не навчаться плавати, то така людина була б мономаном. Отже, порятунок тих, хто тоне, – це обов’язок, заради якого варто померти, але заради якого не варто жити.
Ця аналогія доречна для української армії, яка відчайдушно бореться, щоб захистити свою країну, а також для будь-якої іншої країни чи спільноти, які стикаються з небезпекою великого масштабу. Але як ми можемо уникнути цих крайнощів, особливо в небезпечні часи? Рішення, запропоноване Льюїсом, полягає в тому, щоб ми робили все, «немов Господеві» (Кол. 3:23). Цей павлівський принцип руйнує старий поділ на святе й світське, підкреслюючи, що життя жертовного поклоніння охоплює набагато більше, ніж просто «святу» чи релігійну частину життя. Це питання учнівства протягом усього життя.
Більше того, будучи створеними на Божий образ, ми прагнемо того, що є правдивим, прекрасним і добрим. Як пише Льюїс: «Прагнення до цих речей присутнє в людському розумі, а Бог не створює прагнення надаремно». Тож не випадково дехто прагне проникнути в глибини істини, краси й добра. Це варто робити, тому що нам це притаманне, йде війна чи ні.
Слід визнати, що країна в стані війни стикається з унікальними потребами. Призов на військову службу, можливо, є необхідним, і він обов’язково вириває людей із повсякденного життя. Льюїс не доказував, що академічне навчання стоїть вище цього. Його розуміння теорії справедливої війни говорило, що є обставини, коли правильно взяти до рук зброю. Він просто казав, що навчання, навіть вивчення гуманітарних наук, під час війни є виправданим покликанням (хоча й для невеликої кількості людей). Якщо щось є виправданим у мирний час із точки зору вічної перспективи, то воно є цілком виправданим й у воєнний час.
Це не означає, що всі це зрозуміють. Приміром, мій дідусь, висвячений у 1940 році на священнослужителя Англіканської церкви неподалік від Оксфорда, після війни часто стикався з недовірою й навіть ворожістю, коли пояснював відсутність у себе військового досвіду.
Тому було дуже зворушливо після завершення нашого семінару в «Реалісі» поспілкуватися з одним українцем, якого я називатиму Петро. Він усе таки прийшов в останню хвилину, незважаючи на те, що був старшим фахівцем з енергетики, відповідальним за кілька електростанцій на багатостраждальному українському сході. За два дні до семінару один з об’єктів, за які він відповідав, був майже повністю зруйнований під час російської атаки. Він думав, що просто не зможе залишити цей об’єкт. Однак під час огляду об’єкту наступного ранку після атаки він побачив, що відремонтувати його просто неможливо. Коли він прибув на семінар, він виглядав виснаженим і спустошеним.
Проте через три дні Петро трохи пожвавішав. «Дуже дякую за бажання приїхати в Україну, – сказав він за допомогою Андрія, який перекладав нашу розмову. – Нам це потрібно. Нам потрібно дізнатися більше про проповідування. Ми повинні пізнати прекрасне, що є у світі. Навіть зараз. Особливо зараз. Ці речі важливіші зараз, ніж будь-коли».
Тоді я згадую Дмитра, який молиться на своєму балконі під час атак безпілотників. Точка зору Льюїса напевне резонує з його почуттями, коли він звертається зі своїми проханнями до Бога. Так, він молиться про завершення війни. Але він також молиться й про все те, що робить життя багатогранним і зручним, йде війна чи ні.
Марк Мейнелл є директором по Європі та Карибському басейну програми «Ленгемські проповіді» з 2014 року. У 2025 році він планує зосередитися на письменницькій діяльності та викладанні, а також працювати в якості асоційованого члена Ленгемського партнерства. Роботи Марка Мейнелла можна прочитати на markmeynell.net.
Ця стаття була опублікована в числі Christianity Today за січень / лютий 2025 р. під заголовком «”Навчання у воєнний час” у зоні бойових дій».
