Колись процвітаючий район Північна Салтівка в українському Харкові, за 30 км від російського кордону, тепер більше схожий на місто-примару. Саме сюди був спрямований основний удар російського наступу на Харків у 2022 році.
Багатоквартирні будинки в Салтівці, відомі своєю холодною сірою архітектурою, яку багато американців бачили в художніх та документальних фільмах, були збудовані в брежнєвську епоху, з 60-х по 80-і роки. Тепер майже від усіх будинків залишилися одні скелети, та й ті з багатьма зламаними кістками. Майже всі вікна розбиті. Багато які забиті дошками. В інших місцях залишилися одні рами, або повністю порожні, або з уламками скла.
У цьому районі була школа, руїни якої тепер огороджені, а велика дірка в стелі вказує, куди падали бомби. Занедбані, брудні гойдалки та дитячі іграшки на невеликих майданчиках між будинками роблять холодну реальність того, що сталося, ще більш лякаючою.
Те, що я зміг сюди потрапити та побачити ці руйнування, є результатом приголомшливого контрнаступу, який завершився в листопаді 2022 року відновленням контролю України над містом. У Харкові протягом усього чотирьох перших днів вторгнення об’єднані підрозділи української армії, поліції та місцевих ополченців знищили більшу частину елітного російського підрозділу, який намагався ввійти в місто. Місцеві жителі тоді вважали це за перемогу громади, а до повного звільнення Харкова залишалося кілька місяців.
У 2024 році в ході російського бомбардування було знищено будівельний супермаркет, український еквівалент Home Depot, розташований менш ніж за два кілометри від житлових багатоквартирних будинків, внаслідок чого загинуло щонайменше 16 осіб. Російські пропагандисти стверджували, що супермаркет використовувався для ремонту танків. Бомбардування не припиняються: практично в кожному районі Харкова звичним явищем є пошкоджені будинки, вибиті вікна, дірки в тротуарах та кульові отвори в парканах.
Але життя триває. Зруйнований будівельний супермаркет знаходиться поруч із сучасним торговим центром, подібним до багатьох американських торгових центрів, і коли я був там на початку цього місяця, там було чимало відвідувачів. Інший торговий центр, усього в кварталі від муніципальної будівлі, яка сильно постраждала від російських бомбардувань, теж був заповнений людьми.
Релігійне життя також триває. У холодну, дощову неділю я відвідав приголомшливий, розкішно прикрашений червоно-білий Благовіщенський кафедральний собор із золотим оздобленням та іконами всередині, який залишається під теологічним керівництвом православних патріархів із Москви. Усередині було близько 150–200 осіб, незважаючи на фізичну небезпеку бомбардувань, а також політичний розкол між церквами, орієнтованими на Москву, які, як широко вважається, використовуються урядом Путіна, та Православною церквою України, визнаною єпископом Константинополя, до якої тепер приєдналася більшість українців.
Однак парафіяни цієї конкретної церкви, схоже, не думають про поділ церков. Одна молода жінка, Таня, сказала: «Я приходжу сюди, бо тут чудовий хор». Ніхто не говорив про церковну політику.
Євангельський пастор Іван Русин, який належить до іншої конфесії, сказав мені в розмові, що читав роботу літописця Голокосту Елі Візеля, який ставив питання, де був Бог під час вбивства 6 мільйонів євреїв. Ідея про те, що Бог був поруч із невинними, сказав Русин, «була дуже корисною для мене особисто».
Коли я виїжджав із Харкова, завила сирена повітряної тривоги. Харків’яни не звернули на це особливої уваги. Дехто, здається, байдужий до постійної загрози. Інші обурені російським керівництвом і ставляться до нього та до їхніх апологетів так само, як Єремія пророчо ставився до противників свого часу: «І рани народу мого легковажно лікують, говорячи: Мир, мир, а миру нема! Чи вони засоромилися, що гидоту робили? не засоромилися анітрохи вони й застидатись не вміють» (6:14–15).