Місто Ополе знаходиться за 440 кілометрів від східного кордону Польщі. Але Україна не здається такою далекою.
Це відчувається і в п’ятидесятницькій церкві «Остоя», яка з 1952 року охоплює своїм служінням місто з населенням 130 000 осіб, особливо під час недільних ранкових молитов.
Пастор церкви Маріуш Мущинський розповів нам, що щонеділі з початку війни церква молиться українською та польською мовами про мир в Україні.
«Ми ніколи не пропускаємо цієї молитви, – сказав він. – Це стало частиною нас».
З початку війни змінилися не тільки молитви церкви, змінились і люди.
«За один день наша церква перетворилася з церкви для парафіян польського походження середнього класу на хаотичну, місіонерську, щедру, турботливу, інтернаціональну спільноту, – розповів Мущинський в інтерв’ю Christianity Today. – Це одразу спричинило революцію в нашій церкві. Через три роки ми опинилися зовсім в іншому становищі, ніж до цього».
Ще до 2022 року в Ополе, історичній столиці Верхньої Сілезії на південному заході Польщі, проживало понад 8000 економічних мігрантів з України. Але в лютому того ж року, коли Росія розпочала масштабне вторгнення в Україну, сотні, а потім і тисячі людей прибули туди, шукаючи притулку та безпеки. Протягом перших 18 місяців після початку вторгнення польський уряд надав статус тимчасового захисту 22 000 жителям Ополе.
Церква Мущинського була на передовій цих радикальних змін.
За його словами, коли біженці почали виїжджати на захід через Польщу, церква «Остоя» стала першою організацією в місті, яка їх прийняла. Вони планували надати допомогу декільком десяткам зі 100 біженців, яких планувалося розмітити в місті, але в підсумку церква лише за два дні прийняла майже 500 осіб. До кінця першого року це число збільшилось до 900.
Для церкви середнього розміру це досить важко. Але Мущинський та церковні волонтери обдзвонили всіх, кого знали в місті: власників готелів та мотелів, директорів студентських гуртожитків, приватних домовласників, підприємців та орендодавців. За словами пастора, протягом 24 години їм якимось чином вдалося розмістити всіх. При цьому навіть не довелося нікого селити в будівлі церкви.
Вже тоді Мущинський зрозумів, що церква також зміниться. Церква придбала навушники для перекладу та почала співпрацювати з однією православною жінкою, яка переїхала до Ополе ще до війни. З нею вони організували синхронний переклад під час усіх служінь. Члени церкви почали молитися за мир.
Але крім змін у логістиці та організації богослужінь, найбільше Мущинського вразила зміна в серцях віруючих.
«Це був абсолютно новий період для нашої громади, – сказав він. – З кожним днем ми ставали помісною церквою з глобальним світоглядом, яка була готова приймати людей із різних країн».
Зараз, через три роки, до «Остої» приходять парафіяни ще з 10 країн, окрім Польщі: з Індії, Італії, Індонезії, Тунісу, Колумбії, Сальвадора, Перу, Пакистану, Білорусі та України. Церква забезпечує переклад на максимально можливу кількість мов, і Мущинський працює над підготовкою служителів із числа парафіян, які розмовляють різними мовами й представляють різні національності.
Кен ЧітвудТака трансформація відбувається не лише з церквою «Остоя». Мігранти та біженці по всьому континенту змінили демографічний склад та динаміку розвитку церковних громад, включаючи ті, які прийняли українців та стали надавати їм гуманітарну допомогу, духовну підтримку, а також притулок.
Згідно зі звітом Європейської комісії, станом на серпень 2025 року в Польщі налічувалося 995 925 українців-бенефіціарів, які отримали тимчасовий захист, що робить її другою за величиною країною Європейського Союзу, яка приймає українців. Дані щодо Польщі показують невелике збільшення на 2260 осіб у порівнянні з попереднім місяцем, що підтверджує поточну тенденцію до збільшення кількості людей, які прямують до країн ЄС на тлі ескалації війни та напружених і безуспішних переговорів щодо можливої мирної угоди.
Через кілька місяців після початку російського вторгнення Джим Меморі, регіональний директор Лозаннського руху по Європі, назвав реакцію церков по всій Європі «видатною». Він сказав, що той факт, що тисячі церков та християнських сімей відчинили свої двері для українських біженців, серед яких було багато жінок та дітей, матиме не лише безпосередній вплив, а й, можливо, «довгострокові наслідки для місіонерської діяльності в Європі».
Але історія «Остої» все одно є унікальною, частково тому, що війна й переселення, добре це чи погано, є частиною її ДНК.
Під час Другої світової війни, до січня 1945 року, коли Ополе (тоді Оппельн) захопила Радянська Армія, місто входило до складу німецької провінції Верхня Сілезія. Після поразки Німеччини Ополе та прилеглий регіон перейшли під управління Польщі. Німецьке населення було переміщене, мільйони людей залишили місто, а зі сходу було привезено польських поселенців, які самі були насильно переміщені, щоб заново заселити місто.
Серед них була родина Мущинських, яка прибула з території сучасної України. Кожна сім’я привезла з собою свою віру, але євангельські християни та п’ятидесятники не мали в Ополе місця, де вони могли б збиратися для богослужінь. А радянська влада не дозволяла їм засновувати власні церкви. Натомість польський уряд сформував Об’єднану євангелічну церкву, до якої увійшли різні польські протестантські громади.
За словами Мущинського, переселеним сім’ям довелося розпочинати церкву з нуля та з урахуванням різних традицій, культур та вірувань. У 1952 році церква «Остоя» нарешті подолала розбіжності й відчинила свої двері для богослужінь у колишній лютеранській каплиці на міському цвинтарі.
Мущинський зізнався, що підтримувати існування церкви в таких умовах завжди було непросто, але це церква, в якій він виріс, і вона його багато чого навчила. «У нас в одній громаді зібралися євангельські християни різних течій, від п’ятидесятників до баптистів, – сказав він. – Щоб жити в мирі та разом поклонятися Богу, нам потрібні були лідери, здатні об’єднувати людей».
Ось ці життєві уроки й стали їм у нагоді в лютому 2022 року, коли прибули перші біженці з України. За словами пастора, це було схоже на новий початок церкви. Але Мущинський зміг не лише швидко об’єднати людей, а й виховати лідерів, які продовжили роботу й почали надавати підтримку членам церкви, яка виходить за межі того, що він міг би дати їм, якби керував церквою самостійно.
Двоє з цих лідерів – Євген Сніцар та Катерина Дульдіна. Сніцар відомий тим, що очолює українську групу церкви, а Дульдіна керує збором гуманітарної допомоги та предметів першої необхідності, які громада відправляє до України.
Дульдіна розповіла, що церква допомагає новоприбулим із оформленням імміграційних документів, продуктами харчування, а також надає логістичну підтримку для отримання освітніх та медичних послуг. У даний час церква надає допомогу 56 сім’ям в Ополе. Крім надання невідкладної допомоги в місті, церква також відправляє мікроавтобуси з різними предметами першої необхідності на суму понад 50 000 євро до християнських організацій у Херсонській, Донецькій, Запорізькій областях та Борисполі, розташованому недалеко від Києва. Це, зокрема, інвалідні коляски та туалети для людей, які стали інвалідами внаслідок конфлікту, шкільне приладдя, підгузки, іграшки та ціла низка інших речей.
Дульдіна на своєму телефоні показує нам фотографії з таких поїздок і каже: «Кожен євро того вартий, тому що ми бачимо, який вплив це робить на сім’ї та друзів, які переживають найгірші обставини під час війни».
Сніцар каже, що людям, які перебувають далеко від усього цього, можливо, важко зрозуміти, що відбувається в Україні, Польщі та інших країнах Східної Європи. Тим не менше, він хоче, щоб люди знали: хоча війна й завдає жахливих страждань, вони отримали й благословення на своєму шляху. Щодо української групи в церкві «Остоя», то він сказав, що, хоча їхнє життя й перевернулося, ці зміни принесли відродження до церкви та в життя окремих людей.
«Для нас очевидно, що у всьому цьому діє Бог: прямо тут, у цій церкві, через різних людей, які працюють разом заради спільної мети», – сказав він.
На питання про можливість миру та потенційного повернення в Україну, незважаючи на зростаючу невизначеність щодо перспектив переговорів між президентом Росії Володимиром Путіним і президентом України Володимиром Зеленським, і Сніцар, і Дульдіна відповіли, що хоча вони, можливо, і не знають, що чекає на них у майбутньому, але вони відчувають покликання продовжувати працювати, незважаючи на війну.
«Три з половиною роки – це довгий термін, і зараз у повітрі витає безліч питань, – сказала Дульдіна. – Але завдяки таким церквам, як «Остоя» з усім її різноманіттям, ми можемо продовжувати цю роботу довгі роки, незалежно від того, що чекає на нас у майбутньому».
Related
