Тім Келлер, пастор Нью-Йорка, який служив серед молодих міських професіоналів й уособлював собою приклад того, як завдяки «привабливому» свідченню про Ісуса можна поширювати Євангелію навіть у найбільш непридатних для цього місцях, помер 19 травня у віці 72 років.
Келлер заснував і виростив реформатську євангельську церкву в Манхеттені, організував мережу, що займається організацією церков, був одним із засновників Коаліції Євангелії й написав безліч популярних книг про Бога, Євангелію та християнське життя.
Куди б він не йшов, він проповідував про гріх та милість.
«Євангелія полягає в тому, – повторював Келлер знову й знову, – що ми грішні й зіпсовані більше, ніж ми насмілювалися про себе думати, але в той же час, Бог нас любить і приймає в Ісусі Христі більше, ніж ми насмілювалися сподіватися».
Келлера часто звинувачували, особливо останніми роками, у культурному пристосуванстві. Він відкидав антагонізм культурних воєн і підхід до благовістя в стилі «давайте дражнити лібералів», тому його звинувачували в тому, що він приділяв надто багато уваги «доречності» й розбавляв і навіть зраджував християнську правду через недоречне прагнення соціального прийняття.
Проте темою своїх проповідей він часто вибирав ідолопоклонство. Келлер вважав, що люди зіпсовані й знають про це. А от про що вони не знають, так це про те, що тільки Ісус може зцілити їх по-справжньому. Лише милість Божа може задовольнити їхні найглибші прагнення.
У своїй церкві, що в Манхеттені, Келлер постійно нагадував представникам культурної еліти країни про те, що вони поклоняються фальшивим богам.
«Ми хочемо відчувати красу. Ми хочемо відчувати, що нас люблять. Ми хочемо відчувати свою важливість, – проповідував він у 2009 році, – і це є причиною того, що ми так багато працюємо. Але це є й джерелом зла».
В інтерв’ю журналу New York Келлер пояснював, що це і є тим самим старомодним посланням про гріх. Просто коли люди чують слово «гріх», вони переважно думають про секс, наркотики і ще, можливо, про крадіжку. Проте сучасний творчий клас, якому він проповідував, обтяжений набагато шкідливішими гріхами, які претендують на те місце в житті людини, яке призначене для Божої любові.
А щодо «доречності», то Келлер вважав, що спочатку було б доречним визначити тих ідолів, які захопили людську душу, а потім повідомити людині, що вона може від них звільнитися.
Жителі Манхеттена «проводять усе своє життя з батьками, вчителями музики, тренерами особистісного зростання, викладачами та керівниками, які кажуть їм, що треба працювати краще, бути кращими й узагалі прагнути все робити краще, – розмірковував Келлер у 2021 році. – Але нас може по-справжньому звільнити послання про те, що Він сам виконав усі ці вимоги щодо праведності через життя й смерть Ісуса і що тепер немає осуду тим, хто повірив у Його праведність».
Сам Келлер почув це послання, коли був студентом коледжу при університеті Бакнелла. Він народився у вересні 1950 року в місті Аллентаун, Пенсільванія, у родині Вільяма та Луїзи Келлерів. Сім’я відвідувала лютеранську церкву. Молодий Тімоті пройшов дворічний конфірмаційний курс, з якого, однак, він дізнався, що релігія – це про те, що треба добре поводитися.
У 1968 році він вступив до коледжу, де став частиною міжуніверситетського християнського братства InterVarsity Christian Fellowship, зокрема, через те, що християни, які туди входили, підтримували рух за права людини. Незабаром він переконався, що християнство є правдою, і став у великих кількостях читати британських євангельських авторів, особливо Джона Стотта, Ф. Ф. Брюса і Чарльза Льюїса.
Пізніше він любив називати Льюїса своїм святим-покровителем і наводив його цитати в обґрунтування своєї віри.
Закінчивши в 1972 році коледж, Келлер вступив до Теологічної семінарії Гордона-Конуелла. Тут він познайомився зі студенткою на ім'я Кеті Крісті, яка свого часу ввірувала, читаючи праці Льюїса, і листувалася з Льюїсом фактично до самої його смерті (їй тоді було 13 років). Тім і Кеті покохали одне одного й одружилися практично перед випускним іспитом у 1975 році.
Келлер був висвячений у Пресвітеріанській церкві в США, деномінації, що налічує близько 300 помісних церков, заснованій двома роками раніше в Бірмінгемі, Алабама. Він відповів на заклик до служіння в церкві в Хоупвеллі, Віргінія, містечку на південь від Річмонда, розташованому між федеральною в’язницею та річкою Джеймс, забрудненою інсектицидами Kepone, що виробляються в Хоупвеллі.
Новоявлений двадцятичотирирічний пастор навчався на своїх власних помилках.
«Як і в усіх, – сказав він в інтерв’ю журналу World, – мої проповіді були надто довгими, а мій пасторський підхід до деяких людей не працював – іноді я був із ними надто прямий, а іноді недостатньо [прямий]. Я виступав з ініціативами, які, власне, нікому не були потрібні. Але церква була настільки прихильною і люблячою, що я мав можливість робити всі ці помилки без жодних звинувачень із боку церкви».
Згодом Келлер навчився скорочувати проповіді та не запускати непотрібних програм. Але, що важливіше, він зрозумів, як укорінювати свою пасторську працю у взаємній довірі.
«Я … навчився будувати служіння не на харизмі лідера (якої я все одно не мав!) і не на навичках проповідування (які в мене тоді були ще не дуже розвиненими), але на пасторській любові та покаянні в тих випадках, коли я був неправий, – сказав він. – У маленькому містечку люди підуть за тобою лише тоді, коли вони довіряють тобі особисто, і цю довіру потрібно вибудовувати в особистих взаєминах».
Через дев’ять років Келлер поїхав із Віргінії назад до Пенсільванії. Він викладав практичне богослов’я у Вестмінстерській теологічній семінарії, особливо зосередившись на темі своєї докторської дисертації: служіння дияконів.
Також він почав працювати в Пресвітеріанській церкві в США над тим, що допомагав деномінації в організації нових церков. Однак коли 1989 року він спробував знайти кандидата, який погодився б заснувати церкву в Нью-Йорку, у нього нічого не вийшло.
Усі, з ким він про це говорив, відмовлялися. Вони казали, що це погана ідея.
«Майже всі казали мені, що це безнадійна справа, – згадував пізніше Келлер. – Манхеттен був краєм скептиків, критиків та циніків. Середній клас, на який зазвичай орієнтуються, коли хочуть заснувати нову церкву, залишав місто через злочинність та зростання вартості життя».
Звісно, не всі могли собі дозволити жити за містом. «Білий вихід» призвів до того, що білі американці залишали колись живі міські церкви, які, втім, тепер стали служити афроамериканським, азіатсько-американським і латиноамериканським громадам. Крім того, до міста попрямували білі молоді люди – амбітні, високоосвічені, цілеспрямовані лідери – які зазвичай не схильні відвідувати церкву та вірити в те, що християнство може запропонувати їм щось варте уваги.
Келлер із дружиною заснували пресвітеріанську церкву Викупителя в Манхеттені й розпочали роботу з цими людьми.
Келлер згадував, що він відчував, коли переїжджав до Нью-Йорка у свої 40 років. Йому здавалося, що щось подібне відчувають багато молодих людей, які приїжджають сюди з усієї країни.
«Передусім, ти стикаєшся з людьми, такими ж, як ти, тільки кращими, – каже він. – Ти можеш бути найкращим скрипалем у якомусь умовному місті в Техасі, але коли ти виходиш із поїзда на Пенн-Стейшн, то на свій жах бачиш, що там просто на вулиці хтось заробляє тим, що грає на скрипці, і цей хтось грає краще за тебе. Це змушує тебе залягати на дно та практикуватися, практикуватися, практикуватися».
Друге, з чим стикаються люди, які щойно прибули до Нью-Йорка, це таке різноманіття людей, якого не можна побачити ніде, крім великих мегаполісів. Тепер щодня ти маєш справу з людьми, які думають не так, як ти.
«Це змушує тебе або придумати собі якесь краще (порівняно з тим, що ти придумав собі раніше) обґрунтування того, чим ти хочеш займатися, – каже він, – або та починаєш всотувати нові ідеї».
У новій церкві Келлер робив і те, і те. Суть місії та його послання залишилися такими ж, якими були і в Хоупвеллі, але він та інші служителі також працювали над тим, щоб пристосувати це послання до іншого контексту. Їхня основна ідея полягала в тому, що «церква у звичайному вигляді не спрацює», і вони повторювали знову і знову, що «прецедент нічого не означає».
У першу декаду свого існування церква мала певний успіх. До кінця 1989 року її регулярно відвідували близько 250 осіб. Восени 1990 року регулярно стали приходити 600 осіб, серед яких було багато невіруючих, яким було цікаво, що скаже їм Келлер.
Драматичний момент, який привернув до церкви Викупителя загальнонаціональну увагу, настав після терористичних атак 2001 року, коли було зруйновано Світовий торговий центр.
Наступної неділі на служіння прийшло понад 5000 осіб. На всіх не вистачало місця, тож Келлер пообіцяв провести ще одне служіння. На нього прийшло кілька сотень людей. На той час, коли місто трохи оговталося від тих подій, щотижневе відвідування церкви зросло на 800 осіб.
Келлер та інші служителі церкви Викупителя почали допомагати іншим людям, які бажали організовувати нові церкви. До 2006 року церква Викупителя мала 16 дочірніх церков у рамках Пресвітеріанської церкви в США; крім того, вони допомогли організувати в Нью-Йорку близько 50 церков інших деномінацій.
Келлер також консультував пасторів із великих міст, починаючи з Бостона та Вашингтона й закінчуючи Лондоном та Амстердамом, щодо контекстуалізації Євангелії в цих містах.
За кілька років Келлер опублікував апологетичну роботу «Розум за Бога». Книга ґрунтовно підійшла до сумнівів щодо Бога, але в ній також було показано, як скептики й самі роблять свій власний «стрибок віри». Крім того, книга показувала, як християни історично долали сумніви.
У книзі Келлер дискутував із «Новими атеїстами», найбільш популярною групою, що критикує віру, використовуючи в якості аргументів напрацювання цілої плеяди мислителів, у тому числі, Чарльза Льюїса, богослова Н. Т. Райта, філософа Серена К’єркегора, соціолога Родні Старка, письменників Фленнері О’Коннора та Енн Райс.
«Розум за Бога» стала №7 у списку бестселерів газети «Нью-Йорк Таймс» і завоювала для Келлера аудиторію найпрестижніших на той час культурних майданчиків. Він говорив про віру в Google і дав інтерв’ю Big Think, новому веб-сайту, який організовує зустрічі з «найблискучішими мислителями» й знайомить із «найсміливішими ідеями нашого часу».
Тоді Келлер став для багатьох євангельських християн зразком того, як можна використовувати культуру в контексті свідчення про Христа. Практикований ним підхід став особливо популярним серед тих, хто відчував, що культурні війни, у тому числі ідентифікація з багатими передмістями, політична заангажованість церков та антиінтелектуалізм, шкодять євангелізації.
«Років через п’ятдесят, писав редактор Christianity Today, – якщо євангельські християни будуть широко відомі своєю любов’ю до міст, прихильністю до милосердя й справедливості та любов’ю до ближнього, то Тіма Келлера пам’ятатимуть як піонера нових міських християн».
Не всі, однак, із цим згодні. Професор коледжу міста Гроув-Сіті Карл Трумен, наприклад, не поділяє любові Келлера до великих міст та його оптимізму щодо того, що в цих містах можна ефективно євангелізувати людей.
«Для мене великі міста є необхідним злом, а їхнє єдине призначення – надавати людям з глибинки, на кшталт мене, можливість час від часу ходити до театру, – писав Трумен. – І я точно не є трансформаціоністом-оптимістом, яким є Келлер, повірте мені, всі стане гірше, перш ніж стати ще гіршим».
Келлер стикався і з ще менш доброзичливими критиками. Дехто називав його марксистом і навіть «авторитетним марксистом, який, зокрема, ефективно перефразує марксизм для християнської аудиторії».
Коли Келлер стверджував, що ортодоксальні християни не повинні обмежуватися підтримкою однієї політичної партії в умовах американської двопартійної системи, дехто говорив, що він не має поняття, наскільки змінилася культура. Вони говорили, що «привабливий» підхід не працюватиме у світі, який за визначенням надзвичайно ворожий до християнської правди.
Джеймс Вуд, редактор First Things, був колись настільки захоплений Келлером, що подарував свідкам на своєму весіллі по екземпляру його останньої книги. Коли вони з дружиною завели собаку, то назвали його на честь цього нью-йоркського пастора.
Але під час виборів 2016 щось змінилося.
«Як я переконався, змінилося ставлення в навколишньому культурному середовищі, – писав Вуд, – і я більше не був таким упевненим, що підходи до євангелізації, яким я навчився в Келлера, можуть забезпечити адекватне керівництво для поточного культурного та політичного моменту. Багато подібних до мене колишніх шанувальників Келлера роблять схожі висновки. Бажання євангельських християн мінімізувати можливу образу почуттів людей, які слухають Євангелію, може затьмарити той зміст, який потрібно до них донести, виходячи з поточного політичного моменту».
З роками Келлер відповів на деякі критичні випади, але в цілому він, здавалося, не звертав на них уваги. Він продовжував своє пасторське служіння в Манхеттені до своєї відставки у віці 66 років.
Він продовжував роботу з мережею City to City (Від міста до міста), що займалася організацією церков, а також писав та виступав публічно.
У 2020 році Келлер оголосив, що в нього виявили рак підшлункової залози. Незважаючи на інтенсивне лікування, Келлер, який завжди залишався пастором, продовжував говорити й писати про Бога, Євангелію та християнське життя. Як тільки з’являлася можливість, він указував людям на гріх і Божу милість.
Він пропонував людям подумати про те, як їхні найпотаємніші прагнення щодо життя й смерті вказують їм на Христа.
«Якщо Ісус Христос справді воскрес, – сказав Келлер в інтерв’ю “Нью-Йорк Таймс”, – тоді немає жодних сумнівів, що Бог все виправить. Страждань не буде. Зла не буде. Смерті не буде. Старіння не буде. Раку підшлункової залози не буде. Звичайно, якщо Ісус Христос не воскрес, то майбутнє туманне. Але якщо Він воскрес, то в цьому вся наша надія».
Після Келлера залишилася дружина Кеті та троє синів: Девід, Майкл і Джонатан.
