Ця стаття є переробленим варіантом статті з бюлетеня Расела Мура. Підписатися на бюлетень можна тут.
За останні кілька тижнів курс Сполучених Штатів Америки щодо російського вторгнення в Україну змінився в кілька способів: США підтримали російську резолюцію в ООН, заморозили допомогу Україні, спрямовану на захисті від російських військ, і зреклися президента України Володимира Зеленського в Овальному кабінеті, що транслювалося в прямому ефірі.
Як уже багато хто зазначав, геополітичні, військові та дипломатичні втрати від нападу на союзників і замирення ворогів неможливо підрахувати. Однак ми, американські християни, також повинні враховувати моральну ціну здачі України.
Top of Form
У більшості випадків, які стосуються зовнішньої політики, моральні питання зазвичай дискусійні, якщо не сказати туманні. Яструби та голуби зазвичай погоджуються щодо базових ідеалів і цінностей, які потрібно захищати, але не погоджуються щодо того, у який спосіб це найкраще робити.
Однак іноді ці ідеали та цінності проходять перевірку на справжність. У такі моменти на терезах знаходиться не лише виживання країн чи навіть світу, а й совість людей, які підтримують безперечно неправильні речі.
Протягом більшої частини першої половини 20-го століття американські ліві, чи принаймні найпалкіші з них, захищали якщо не сам комунізм, то хоча б Радянський Союз і його утопічні обіцянки революційної рівності та справедливості. Часто вони казали щось на кшталт: «Я не згоден з усім, що робить Радянський Союз, але вони там не такі погані, як їх зображують», і при цьому відмахувались від повідомлень про звірства, скоєні радянською державою.
У своєму знаменитому визначенні того, як працює ідеологія, Джордж Орвелл написав: «Націоналіст не тільки не засуджує звірства, учинені його країною, але ще й має дивовижне вміння навіть не чути про них».
Особливо жорстко Орвелл висловився щодо комуністичних нахилів своїх співвітчизників-британців. Він зауважив, що в Англії за його часу не існувало жодного справжнього революційного прагнення щодо, фактично, руйнування статусу-кво.
«Тому цілком природно, що англійський комуністичний рух напевне контролюються людьми, які ментально підкоряються Росії й не мають іншої справжньої мети, окрім маніпулювання британською зовнішньою політикою в російських інтересах, – підсумував він свою думку. – Такий досить гучний тип комуніста насправді є російським рекламним агентом, який видає себе за соціаліста-інтернаціоналіста. Це поза, яку легко підтримувати в звичайний час, але важко – в кризові моменти». Це тому що жорстокість Радянського Союзу має бути виправдана так, щоб вона виглядала морально узгодженою.
«Кожного разу, коли Сталін міняє партнерів, «марксизму» доводиться надавати нової форми, – продовжив Орвелл. – Догма, яка була безсумнівною в понеділок, у вівторок може стати єрессю, що заслуговує на осуд, і так далі».
Моральний когнітивний дисонанс усього цього проявлявся кожного разу, коли Сталін міняв партнерів. «Герої революції» раптом ставали ворогами на показових процесах. Фашизм був злом аж до підписання пакту Гітлера-Сталіна. Потім він знову став злом, коли дороги Гітлера й Радянського Союзу розійшлися.
Згодом незаперечними стали факти, які багатьом і так завжди були відомі: наприклад, про те, як у Радянському Союзі морили голодом українців, про табори та про вбивства дисидентів. Ті, хто був налаштований проти антикомуністів, мусили знайти спосіб або ігнорувати ці звірства, або виправдовувати їх, але так, щоб не відкидати раніше проголошені ідеали й не визнавати, що вони були морально скомпрометовані своєю власною ідеологією.
У своєму аналізі американського релігійного життя першої половини 20-го століття історик Мартін Марті (який помер минулого тижня) звернув увагу на біль священика-унітарія Джона Хейнса Холмса, який можна помітити у виголошеній ним у 1940 році проповіді під назвою «Чому ми, ліберали, помилилися з російською революцією». Широковідомий свого часу Холмс був «людиною лівого спрямування» й роками захищав Радянський Союз і його обіцянку справедливого суспільства.
Але пакт Гітлера-Сталіна вразив Холмса. Він назвав свій захист СРСР «найбільшим розчаруванням» свого життя. «Мене обдурили, ввели в оману й зганьбили, – сказав він, – мене продали ті, кому я найбільше довіряв; і я настільки ж глибоко засмучений, наскільки я відчуваю огиду через те, що сталося».
«[Холмс] звинувачував себе та своїх колег у тому, що вони неправильно зрозуміли ознаки часу, – пише Марті. – Він сказав, що ліберали, дбаючи про боротьбу з економічною несправедливістю, допустили зло, про яке “в наших серцях ми знали, що воно є неправильним”».
«Іноді “ми” підкорялися доктринам, які стверджують, що мета виправдовує засоби, – писав Марті про зізнання Холмса. – Саме пакт Гітлера-Сталіна, на думку Холмса, здер останні завіси самообману з очей лібералів і зробив їх “твердо налаштованими проти жорстокого та кривавого режиму, який вони повинні були викрити ще багато років тому”».
Й ось ми знову тут – захищаємо кровожерливу Росію, яка має імперські прагнення і яка під проводом убивць та олігархів незаконно вторглася в сусідню країну, викрадає дітей та вбиває українців, а Російська православна церква підтримує все це як «священну війну» російського християнства проти зіпсованого західного світу.
Голоси, які раніше були проукраїнськими, тепер мають знайти спосіб, як коливатися разом з ідеологією й переконувати інших, що щось змінилося й ціна «входження в клуб» зросла. Зеленський, кажуть вони, був нечемний, тому що прийшов у Овальний кабінет у військовому одязі замість костюма (при цьому вони не заперечують проти того, що Ілон Маск приходить сюди ж у футболці та бейсболці).
Або вони стверджують, що Зеленський є диктатором, тому що український закон призупиняє виборчий процес під час війни (при цьому можна так само помилково стверджувати, що США є диктатурою через відсутність президентських виборів протягом чотирьох років між визначеними Конституцією датами, коли ці вибори відбуваються).
Деякі християни навіть припускають, що Україна виступає проти свободи віросповідання, тоді як фактично кожна релігійна меншина свідчить, що все навпаки й насправді Росія переслідує євангельських християн і навіть російське православне духовенство, яке не дотримується путінської лінії.
Мабуть, найнебезпечнішим із точки зору впливу на сумління тих, хто висуває такі аргументи, є припущення, що Україні судилося програти. У неї більше не залишилося карт, тож вільний світ має стати на бік майбутнього переможця, або принаймні не ставати йому на шляху.
Ті, хто зараз критикує Україну, навіть не роблять вигляду, що це правильно з моральної точки зору. Натомість вони, здається, виступають за світогляд, відповідно до якого всі однаково корумповані та є вбивцями, тому США мають просто розділити світ на сфери впливу, незалежно від того, кого під час цього буде пограбовано чи вбито.
Політолог Марк Лілла нещодавно пояснив психологію цього морального світогляду в термінах, повністю відокремлених від російсько-української війни, на прикладі (за іронією долі) одного з найбільших інтелектуальних і літературних гігантів Росії, романіста Федора Достоєвського.
«У багатьох його романах ми зустрічаємо, здавалося б, лихих персонажів, які насправді перебувають лише у відчаї, а їх первісна доброта знищена кимось або через не контрольовані ними обставини, – пише Лілла. – І щоб упоратися з травмою, вони переконують себе, що добра не існує, і стають повіями, аморальними чоловіками, п’яницями або революціонерами, які упиваються своєю ницістю. Але потім, коли вони повністю зруйновані, вони зустрічають справді хороших людей і починають їх ненавидіти».
Достоєвський не першим помітив цю психологічну динаміку. За кілька тисячоліть до того в Книзі Буття була записана розповідь про Каїна та Авеля. Каїн, розлючений тим, що Бог прийняв жертву Авеля, а його жертву відкинув, убив свого брата. Коли Бог почав задавати Каїну питання, той вірив, що його насильство було надійно приховане в минулому. Але Бог сказав: «Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до мене з землі» (Бут. 4:10, тут і далі за перекладом Огієнка).
Апостол Іван, один із найближчих учнів Ісуса, пояснив ранньохристиянській церкві, про що йшлося в цій давній розповіді: «[Ми повинні вчиняти] не так, як той Каїн, що був від лукавого, і брата свого забив. А за що він забив його? Бо лукаві були його вчинки, а брата його праведні» (1 Івана 3:12).
З юридичної точки зору Україна належить Україні. З точки зору моралі, народ має право захищатися від знищення та захоплення своєї землі. Біблія розповідає нам ще про одного вбитого чоловіка, ізреелянина Навота, який несправедливо втратив свою землю.
Цар Ахав вимагав від Навота, щоб той продав йому свій виноградник, але Навот відповів: «Заборонено мені від Господа, щоб я дав тобі спадщину моїх батьків» (1 Царів 21:3). Цар повернувся додому «незадоволений та гнівний», а його дружина Єзавель, підставила Навота та стратила його за вигаданими звинуваченнями, щоб забрати його землю.
Дивно, що деякі люди, які епітетом Єзавель називають жінок, що носять штани для йоги або викладають у недільній школі, взагалі не звертають уваги на те, що самі захищають справжні злочини, подібні до тих, які власне скоїла Єзавель.
Приймати рішення щодо війни та миру часто морально складно. Але в цьому випадку захист того, що не можна захищати, відбувається за допомогою соціальних дарвіністських доводів, які вже спустошили більшу частину американського життя. Такі доводи говорять, що влада щось робити сама по собі є моральним виправданням або, що ще гірше, що моральні міркування самі по собі є ознакою «показної чесноти» та слабкості. Ми вже бачили, куди це веде.
Від християн це вимагає відповіді на кілька питань. Ким би ви краще були, Навотом чи Ахавом? Авелем чи Каїном? Відповіді на ці питання може й не завершать війну в Європі, але вони скажуть вам дещо про вас.
Расел Мур – головний редактор Christianity Today і директор Проєкту суспільної теології.
