Олексій Навальний помер. Однак він живий.
Він живе, щоб стати джерелом неприємностей для російського автократа Володимира Путіна, який, можливо, віддав наказ убити цього борця за демократію трохи більше року тому і який напевне наказував його отруїти перед тим.
Тепер Навального немає, але для Путіна це не зовсім так. Усе ще існують люди, з ним пов’язані, наприклад, священик РПЦ, який його хоронив, та адвокати, які представляли його інтереси.
Усе ще існують люди, яких надихав він і той спосіб, у який він викривав жадібність і корумпованість Путіна. Вони усвідомлено покладають вінки на спомин про Навального біля монументів жертвам радянських репресій, знаючи, що їх можуть заарештувати. Вони прийшли на його похорон і скандували в обличчя представникам влади: «Ми не боїмося».
А ще існують його надзвичайно популярні мемуари під назвою «Патріот».
На обкладинці зображене його лице, він дивиться прямо й відмовляється відвести погляд. Він відмовляється просто бути мертвим.
Навальний живе також і в іншому сенсі. Він живе в тому сенсі, про який апостол Павло говорив у 1 Коринтянам, 15 – як той, хто сіється в тління, а встає в нетління, хто був посіяний у слабкості й безчесті, але буде піднятий у силі й славі, смертне тіло якого вдягнеться в безсмертя з Христом. Він живе як той, хто вірив у воскресіння.
Цим Навальний, власне, завершує свої мемуари, які один із його політичних союзників назвав його Євангелією.
«Чи є ти послідовником релігії, засновник якої пожертвував собою заради інших, заплативши за їхні гріхи? – питає себе Навальний у кінці книги. – Чи віриш ти в безсмертя душі й інші подібні круті речі? Якщо ти можеш чесно відповісти так, то про що тобі ще турбуватися?»
Відповідь зрозуміла – не про смерть. «Патріот» є свідченням цієї впевненості з самого першого речення: «Вмирати було не боляче» й до останнього проголошення віри в Ісуса, який, як вірить Навальний, «прийняв на себе удари, призначені мені». Це мемуари людини, яка переконана, що «збудеться слово написане: Поглинута смерть перемогою!» (1 Кор. 15:54).
Для Навального політична й релігійна складові цієї перемоги пов’язані між собою. Проте взаємозв’язок між ними складний. Він не вважав, що релігійне можна звести до політичного та що політичне може перетворитися на релігійне. Віра й політичні справи, як він їх розумів, це окремі, але завжди взаємопов’язані речі.
Навальний вибудовує цей зв’язок в одній із найцікавіших частин «Патріота», хоча більшість рецензентів її такою на вважають. Ці мемуари потужні. «Патріот» починається як автобіографія й розповідає про те, як Навального отруїли за антикорупційну діяльність. Потім розповідь повертається до дитинства в околицях Обнінська, міста з обмеженим доступом, де був побудований перший радянський ядерний реактор. Один із яскравих спогадів Навального стосується науковців і солдатів, у тому числі його батька, які намагалися якось реагувати на Чорнобильську катастрофу, яка сталася за 700 кілометрів звідти.
«Було очевидно, що режим щось приховує, а це означало, що було що приховувати, але відкрито цього говорити не можна було, – пише Навальний. – У 1986 році нікому не спадало на думку, що Радянський Союз разом із своїм величезним апаратом контролю думок і слів скоро перестане існувати».
Однак правда поглинає брехню, і далі Навальний розповідає історію свого пробудження й розуміння, що все трималося на брехні, свого роду історію дорослішання. Також він говорить про свою політичну освіту після падіння авторитарного режиму. Спочатку, відчувши смак свободи, він уключився в гонитву за автомобілями й мріяв їздити на «Мерседесі», «БМВ» або «Шевроле Тахо». Він хотів бути успішним юристом і крутим хлопцем.
Але зрештою корупція, яка прийшла з крахом комунізму, перетворила його на прихильника демократії та доброчесного врядування. І, відповідно, на противника Путіна.
Цей колишній шпигун прийшов до влади в 1999 році, коли Навальному було 23. Путіна за один день підвищили з посади керівника розвідувальної служби до віце-прем’єр-міністра, а далі – до виконуючого обов’язки прем’єр-міністра. Того ж таки місяця він був призначений прем’єр-міністром, а пізніше того ж року – виконувачем обов’язків президента, і все це поза виборчим процесом. Путін прийняв закони, які ускладнювали протистояння йому на виборчих дільницях, використовував державні ЗМІ, щоб рекламувати себе, і скористався війною проти тероризму, щоб виграти вибори в 2000 році.
Це був початок путінізму, який один із російських політичних оглядачів того часу назвав «кінцевою стадією бандитського капіталізму».
Навальний розглядав ситуацію в такому ж ключі. «Я був упевнений в одному, – пише він у своїх мемуарах, – що режим Путіна заснований на корупції».
У «Патріоті» розповідається, як Навальний працював над тим, щоб викрити цю корупцію та організувати ефективну опозицію. Він розповідає про політичні партійні збори, публічні дебати, активізм серед зацікавлених осіб, мітинги протесту, а також про те, як у якості політичного інструменту він відкрив для себе інтернет та особливо блогерство. (Про гострі відчуття під час ведення блогу в книзі йдеться доволі багато.)
Зрештою, Навальний так і не досяг успіху. Путінський уряд порушив проти нього кілька кримінальних справ, розпочав політизоване переслідування за сфабрикованими звинуваченнями в розтратах, а потім кинув до в’язниці.
До останнього розділу «Патріота» входить тюремний щоденник Навального, у якому він розповідає про подробиці життя у в’язниці, і це виглядає як нова редакція радянської дисидентської класики «Один день із життя Івана Денисовича». Навальний описує шалену пенітенціарну бюрократію, нескінченні транспортування з камери до камери, відчуття плину та втрати часу, зародження дружби з іншими ув’язненими та постійний голод.
Він також пише про свою віру. Цей політичний активіст пише про віру не в термінах аргументів, а більше, якщо сказати словами однієї з проповідей Августина, як про «велику посудину, у якій можна отримати великий дар».
Навальний навчився молитися ще в дитинстві, коли влітку приїжджав до своєї бабусі-українки, яка, крім того, таємно його охрестила. Коли в нього народилася дочка, він зрозумів, що він не атеїст. У якийсь момент він почав хреститися кожного разу, коли проходив повз церкву, і цей звичай його друзі та колеги-активісти вважали дико старомодним, забобонним і незграбним.
Він не сперечався. Він і справді бачив щось незграбне у релігії, а саме «некрутість» християнського життя, що свідчило про її істинність.
В одній зі сцен, описаних у мемуарах, Навальний згадує, як один старший в’язень, який ніколи з ним по-справжньому не розмовляв, дав йому молитовну картку з ангелом. Це була не красива ікона, а кітч. Молитва була написана псевдослов’янським шрифтом, і Навальний жартує, що «здається, існує певний консенсус, що ангели й архангели більш радо сходять із неба», коли є старовинний шрифт.
Картку він узяв, щоправда, як знак. Було в невідповідності, естетичній убогості, повній непотрібності цього предмета щось таке, що, власне, і робило його потужним. Навальний вірою відкидав норми авторитаризму.
Він не випадково перед цим взявся вивчити напам’ять Нагірну проповідь російською, англійською, французькою та латинською мовами. Це лише трохи більше 100 віршів, пише він, і «якщо мені постійно треба було стояти в черзі й дивитися на стіну чи паркан, то я міг би вивчити їх напам’ять».
Навальний глибоко усвідомив християнські цінності проповіді Ісуса. Він почав справді вірити, що «кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені» (Мт. 7:24).
Звичайно, заповіді, які залишив Ісус, є надзвичайно непрактичними в нашому світі. Мільярдер Ілон Маск мав рацію, коли зазначив, що небезпечно, наприклад, підставляти другу щоку. «Якщо ви зіткнулися з якоюсь хижацькою загрозою, і ця загроза сильніша за вас, – сказав Маск, – вас просто, знаєте, стратять».
Це якраз і сталося з Ісусом. Це сталося й з більшістю Його учнів. Можна уявити собі, як Петро погоджується з цим з того місця, де він висів догори ногами на хресті. «Любіть ворогів своїх і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44) – це не є хорошою політичною стратегією й це не те, що роблять сильні люди.
Це намагалися сказати Навальному його друзі та колеги. Він зазначає, що вони не радили йому говорити про свою віру під час останнього слова, яке російський уряд дозволив йому сказати перед винесенням вироку. І вони мали рацію, визнає Навальний, коли казали, що така заява «не спрацює», а він, натомість, виглядатиме як людина, яка «збожеволіла».
Але він усе одно це зробив.
«Я вже не знаю, про що поговорити, ваша честь, – сказав тоді Навальний, і це записано в мемуарах. – Хочете поговорю з вами про Бога й про спасіння? … Справа в тому, що я віруюча людина».
Справа в тому, що він дійсно «збожеволів» у тому сенсі, що він відмовлявся від політичної логіки, авторитарної логіки, логіки, як полягала в отриманні та збереженні влади. Завдяки своїй вірі він міг продовжувати відстоювати демократію та протистояти путінізму, навіть коли режим ясно та чітко давав зрозуміти, що він не може перемогти й не переможе.
Навальний знав про неминучість власної поразки й навіть власної смерті. Але він також знав істину про Пасху, істину про те, що Христос помер (минулий час), але є воскреслим (теперішній час) і прийде знову (майбутній час).
Це мало наслідки для його політики. Він міг знехтувати тим фактом, що він програє. Йому було байдуже, що його дії скоріше за все призведуть до страти. Він міг розпочати свої мемуари з заяви, що вмирати було не боляче.
«Віра робить життя простіше, – пише Навальний. – Моє яке завдання? Шукати Царства Божого й правди його, а про все інше потурбується старий Ісус і його родичі».
Деніел Сілліман є старшим редактором новин Christianity Today.
