Ця стаття є переробленим варіантом статті з бюлетеня Расела Мура. Підписатися на бюлетень можна тут.
Після нещодавнього бомбардування Ірану Ізраїлем один мій друг розповів мені про проповідника, який стверджував, що Росія це, можливо, Гог і Магог із книги Єзекіїля, що Іран, можливо, це одна з ворожих націй, зображених пророками, і що все це, можливо, вказує на неминучість буквального кінця світу.
«Чи ми знову збираємося робити це?» – запитав мій друг.
Під «цим» він мав на увазі прив’язування пророцьких діаграм до сучасних геополітичних подій таким чином, що від цього аудиторія спершу приходить у захват або жах, а потім психологічно виснажується і навіть стає цинічною.
Лихоманка пророцьких діаграм зазвичай трапляється через покоління. Ціле покоління протягом усього свого життя могло чути чіткі слова про те, що Біблія вчить, що між заснуванням Ізраїлю та другим пришестям пройде не більше 40 років, але 1988 рік прийшов і пішов, і казати таке стає дедалі важче.
Покоління, яке звикло чути, що Радянський Союз – це майже напевно Гог і Магог, буде менш схильне вірити, коли їм із такою ж упевненістю казатимуть, що Ірак – це новий Вавилон, Саддам Хусейн – новий Навуходоносор, і що, отже, підхоплення вже не за горами.
Однак пророцькі діаграми завжди повертаються, і зрештою знаходять свою аудиторію. Чому? Для цього існують як більш цинічні, так і менш цинічні причини, і з огляду на складність людської природи, цьому не варто дивуватися.
Апостол Павло попереджав про час, коли «здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться» (2 Тим. 4:4).
Іноді Біблія говорить про тих, кому потрібне «влещування» вух, як про тих, хто прагне єресі або виправдання гріха. В інших випадках проблема полягає не в прямому протиріччі Біблії, а в «нерозумних змаганнях, родоводах і спорах» (Тита 3:9), або в прагненні до «суперечок словами», які ні до чого не ведуть, «хіба слухачам на руїну» (2 Тим. 2:14).
Прагнення до «влещування» вух не означає, що це якась група людей, які обов’язково хочуть чогось злого, але вказує на тих, хто хоче чогось цікавого. Мати ключ до відгадки того, що відбувається насправді, знати, що ти належиш до покоління, яке живе наприкінці всього, – це може одночасно захоплювати й жахати, як американські гірки чи фільм жахів.
Вокер Персі писав, що сучасні люди схильні таємно любити катастрофи, бо ураган, землетрус чи війна змушують людину раптом відчути себе живою. Він стверджував, що нас вбиває не небезпека, а відчуття безглуздості та повсякденності. Відчуття, що все руйнується, може вирвати нас із такої млявості.
Головний герой Вілл Барретт у романі Персі «Останній джентльмен» розмірковує про те, яким щасливим був його батько, коли згадував про Перл-Харбор. Річ не в тому, що його батько був якимось садистом чи мазохістом. Але коли він думав про Перл-Харбор, у нього раптом з’являлася мета та сенс життя. «Війна краща за ранок понеділка», – підсумовує Вілл.
Слова «я знаю, що відбувається найгірше, що веде до найкращого», знайдуть набагато більшу аудиторію, ніж слова «Царство Боже не прийде помітно, і не скажуть: Ось тут, або: Там. Бо Божеє Царство всередині вас!» (Луки 17:20–21).
Додайте до цього явище, яке чернець Томас Мертон колись назвав «ментальними іграми зі зміями» (посилання на практику, коли на церковних служіннях люди беруть до рук отруйних змій на підтвердження своєї віри, прим. перекладача). Мертон запитував, чому невеликі, ізольовані й нікуди не зникаючі конгрегації приносять гримучих змій на служіння. Це тому, стверджував він, що виживання після контакту зі зміями є доказом того, що з людиною вже зараз перебуває Божа милість. Судний день вже настав, ось він є, видимий і відчутний.
Люди часто шукають такого поштовху, але в метафоричному, а не буквальному сенсі, коли їхнє життя нудне, надмірно рутинне або позбавлене мети чи сенсу.
«У християнському контексті ментальна гра зі зміями – це спроба уникнути осуду, коли наша совість неясно підказує нам, що ми перебуваємо під судом, – пише Мертон. – Це являє собою вчинення сміливого та ритуального акту, магічного жесту, який є видимим, який визнають інші та який доводить нам, що ми праві, що образ правильний, що нашу правоту не можна заперечити, а той, хто її заперечує, є поплічником диявола».
Життя віри складне. Треба йти вперед, рухаючись за голосом, який не чути вухами, у майбутнє, яке не піддається нашому контролю. Треба довірити своє життя милосердю Божому, продемонстрованому в розп’ятті, воскресінні та вознесінні, які бачили на власні очі інші, але про які ми лише чули та вважаємо їх реальними. Упевненість у тому, де події, які хвилюють нас, вписуються в загальний план, і в тому, що ми на правильному боці всього цього, може зробити нашу віру майже фізичним зором. Принаймні на деякий час.
Додайте до цього страшну ситуацію, яка вочевидь знаходиться поза нашим контролем. Що нам робити з Іраном? Я не знаю. Вірогідність регіональної війни з Іраном, який, можливо, має ядерну зброю, достатня, щоб напружити наші нерви.
Ми можемо дискутувати про те, що Сполучені Штати повинні були робити раніше або повинні будуть зробити в майбутньому, але прості рішення неможливі, і кожен варіант здається небезпечним. Враховуючи, як легко та швидко можуть прискоритися воєнні дії, стурбованість потенційною Третьою світовою війною є не таким уже й ірраціональним актом.
Мало хто хоче ще однієї війни, і мало хто хоче, щоб Іран мав ядерну зброю. Досягнення обох цих цілей пов’язане з небезпекою та вимагає мудрості та розсудливості, набагато більших, ніж ми, здається, маємо в цей тривіальний та тривіалізуючий час.
Це означає, що ми не маємо простих відповідей. Це викликає занепокоєння і покладає на всіх нас важку відповідальність приймати такі рішення, які будуть добрими та справедливими, незалежно від того, чи продовжиться історія ще трильйон років, чи завершиться вже завтра.
Чи втягне нас Іран у Третю світову війну? Я не знаю. Або, що ще важливіше, чи може це бути тим моментом, коли ми побачимо прихід Ісуса на східному небі, який він обіцяв? Цього я теж не знаю.
Ми хочемо бачити відстежувані ознаки, чути наближення копит, які скажуть нам, що останній суд вже близько. Однак Ісус сказав нам, що шокуючим для нас в його поверненні буде не драматичність, яка йому передуватиме, а його буденність. Він сказав, що люди одружуватимуться, народжуватимуть дітей і працюватимуть (Матвія 24:36–44).
Апостол Петро попереджав, що ця буденність спонукатиме людей робити висновок, що все продовжуватиметься так, як і завжди. Вони питатимуть: «Де обітниця Його приходу? Бо від того часу, як позасинали наші батьки, усе залишається так від початку творіння» (2 Петра 3:4).
Насправді це відчуття ілюзорної легкості й навіть нудьги з часом підсилюється повторюваними обіцянками, що от цього разу (я просто знаю це) ми нарешті на межі.
Внутрішнє єство учнів Ісуса хотіло того ж, чого хочемо ми: визначеного пророчого графіка, який можна було б пов’язати з подіями. Але Ісус не дав такого графіка. Він сказав їм не довіряти нікому, хто стверджуватиме, що може такий графік дати (Марка 13:21–23).
«І як про війни почуєте ви, і про воєнні чутки, не лякайтесь, – сказав Ісус, – бо статись належить тому. Та це ще не кінець» (вірш 7). За словами Ісуса, час між його вознесінням і його другим пришестям буде гуркотіти родовими болями, але жоден із нас не має сонограми, яка скаже нам, коли й де стануться пологи.
Чи ми живемо в останні дні? Так. Усе, починаючи з порожньої гробниці, відбувається в останні дні (Євр. 1:2). Чи може Ісус повернутися будь-якої миті? Звичайно! Але чи можемо ми відстежити це повернення за графіками бомбардувань Ізраїлю чи Ірану? Ні.
Ми повинні вчиняти кожної миті так, чи то в мирний час, чи під час війни, ніби до Судного дня залишилася мілісекунда. Але ми не знаємо, коли він прийде.
Натомість ми маємо слово Ісуса про те, що Царство розширюється невидимо, як ростуть дріжджі чи проростає насіння. Ми маємо слово Ісуса про те, що він не залишить нас сиротами, що він прийде до нас (Івана 14:18).
Це і є той пророчий графік, який нам потрібен.
Расел Мур – головний редактор Christianity Today і директор Проєкту суспільної теології.
