Брати-меноніти та баптисти, які проживають у Росії далеко від кремлівського керівництва та українського фронту, обробляють десятки тисяч гектарів землі. Вони використовують для цього найсучасніші машини та розвивають зернове господарство та скотарство в Західному Сибіру, де зими одні з найхолодніших на землі.
Про економічні досягнення протестантського населення Сибіру мало говорять, але від них захоплює дух. Ще тридцять років тому жителі Аполлонівки та Сонцівки, віддалених сіл у рівнинному регіоні на захід від Омська, жили в дерев’яних будинках із туалетами на вулиці. Тепер багато хто живе в схожих на ранчо цегляних будинках, які б виглядали органічно й у багатьох містах Північної Америки. До розпаду Радянського Союзу 1991 року протестанти мали мало особистих автомобілів. Сьогодні вони їздять на розкішних автомобілях із Японії та Китаю. Контакти з Заходом, колись заборонені, наразі не припиняються ні на день. За допомогою смартфонів фермери та підприємці підтримують зв’язок із родичами в Німеччині, Канаді та Парагваї.
Успіх до них прийшов не відразу. Переселенці з-поміж баптистів і менонітів протягом поколінь розвивали свої навички з ведення великомасштабного сільського господарства, і на цьому шляху їм доводилося виявляти завзятість та винахідливість. Траплялися й невдачі. За їхніми словами, економічний успіх завжди був частиною церковного життя – як у дореволюційний і комуністичний періоди, так і в нинішній Російській Федерації.
«Ми проповідуємо Христа розп’ятого» – цей вірш можна було побачити на стіні за кафедрою в багатьох церквах радянської доби, каже Олександр Шайєрман, єпископ Євангелічно-лютеранської церкви Уралу, Сибіру та Далекого Сходу. За його словами, посилання на 1 Коринтянам було задумане не в останню чергу як нагадування проповідникам не відхилятися від основної теми. Сьогодні сибіряки Омської області вважають прихильність до цього євангельського послання необхідною умовою успіху в бізнесі та вирощуванні сільськогосподарської продукції.
А як годувати людей, вони знають. В Аполлонівці, поселенні, заснованому 1911 року менонітами з України, одне господарство, яке займається вирощуванням зернових, обробляє 5200 гектарів землі. У Медвежому, за 21 км на захід, «Віллок Фарм» обробляє понад 6000 гектарів. Тут переважно вирощують пшеницю та інші зернові та бобові культури.
«Ми змогли забезпечити людей хлібом та роботою. Це допомогло й нашій громаді, оскільки наша церква має практику сплати десятини. Якщо справи йдуть добре, то вони йдуть добре й для нашої церкви», – каже Яків Дірксен, один із керівників села Аполлонівка.
Коли свого часу ці фермери побачили, як руйнуються колгоспи радянської доби, вони згадали свою спадщину й звернулися до глобальної мережі фермерів-однодумців, щоб покращити роботу та перетворити колгоспи на самодостатні кооперативи. Один канадський фермер-меноніт російського походження відвідав Аполлонівку 1997 року, після чого надав їм кілька безвідсоткових позик. У результаті було збудовано комбікормовий цех. Потім з’явилася пекарня, на якій працюють місцеві жителі і яка допомагає забезпечити продуктами харчування регіон, який страждає на брак транспортних послуг.
У процесі розвитку працівники ферми вчилися виконувати багато робіт і ставали операторами комбікормового цеху, м’ясниками, пасічниками, пекарями, ветеринарами, автомеханіками, власниками лісопилень, теслями, малярами. Молодь відкрила кілька успішних підприємств із продажу будматеріалів та вантажівок.
Згодом «Віллок Фарм» запустила друге підприємство під назвою «Сєвмастєр» для виробництва сільськогосподарської техніки та забезпечення своїх 50 з лишком співробітників роботою в приміщенні протягом довгих зимових місяців. «Сєвмастєр», керований із сусіднього села, виробляє борони, котки, диски та візки для перевезення сівалок. Іноді це все навішується на старе обладнання, колись імпортоване з Північної Америки. («Віллок Фарм» колись імпортувала більшу частину свого обладнання з Північної Америки. Тепер покупець став постачальником – Китай приваблюють знаряддя, виготовлені анабаптистами.)
Меноніти з’явилися в західних регіонах Російської імперії наприкінці 1700-х років. Вони були гнані переслідуваннями анабаптистів у Європі та шукали сільськогосподарські угіддя. У 1890 році вони почали переселятися до Західного Сибіру, і до 1915 року в Сибіру вже мешкало понад 80 000 етнічних німців. До початку Першої світової війни кількість хрещених дорослих менонітів по всій Росії досягла піку в 120 000 осіб.
Під час війни іммігранти зіткнулися з ворожістю, пізніше почалася більшовицька революція, яка започаткувала комунізм. Згідно з дослідженнями менонітського історика-аматора Пітера Еппа, до 1937 року всі баптистські та менонітські пастори в Омській області були «ліквідовані», а церкви закриті. Більшість дорослих етнічних німців, які мешкають до сьогодні в Аполлонівці та Сонцівці, виросли без батьків та дідів.
Коли після Другої світової війни менонітам дозволили відновити церковне життя, «залишилися лише бабусі, які ще щось пам’ятали про наше менонітське минуле. Але вони боялися говорити», – пише нині покійний баптистський пастор із Славгорода Олександр Вайс.
Але якимось чином сталося велике пробудження, і церкви почали зростати, проте згодом був ще один спад у 1990-х роках, коли розпад Радянського Союзу викликав труднощі в зовнішніх російських анклавах і полегшив еміграцію. Багато росіян німецького походження повернулися до Німеччини.
Але багатодітні сім’ї все ще залишаються нормою в Омській області, яка межує з Казахстаном. Через тридцять років деякі з тих, хто виїхав до Європи, повернулися, щоб скористатися можливостями, що відкрилися на сибірських просторах.
Церква в Славгороді з 1970-х по 1990-і роки втратила понад тисячу членів, але зараз відвідуваність зросла до 400 осіб. Громада братів-менонітів у Сонцівці у 2022 році хрестила 34 особи й тепер налічує 217 дорослих членів, які збираються в зовсім новій церкві. Громада в Ісилькулі, в якій при розпаді Радянського Союзу було 15 членів, тепер налічує 130. В Аполлонівці, де проживає приблизно 900 осіб, у 2018 році було освячено більш простору церковну будівлю, на богослужіння до якої, окрім 230 хрещених членів, часто приходять й інші.
Хоча відродження церкви очевидне всюди, заманити людей і утримати їх у Сибіру, як і раніше, складно. Кількість членів у зареєстрованих баптистських громадах в Омську за останні два десятиліття скоротилася з 3000 до 2000 і наразі не відновилася. Для підтримки життя громади однієї віри без адекватних доходів недостатньо. Ось чому такими важливими є нові сільськогосподарські підприємства.
Економічний розвиток також знаходить підтримку в держави. В Омському регіоні менонітські та баптистські громади ніколи не реєструвалися в органах влади, і їхня релігійна діяльність по суті незаконна. Їхні «будинки молитви», у яких можуть розміститися сотні відвідувачів, офіційно є житловими будинками, які належать приватним особам. «Неналежне» використання приватного житлового фонду стає для уряду проблемою в інших частинах Росії, але не в Омській області.
Місцева влада добре ставиться до підприємців із-поміж євангельських християн. Сибіряки в середньому отримують більше державних субсидій, ніж інші росіяни, і можуть отримати доступ до дешевих кредитів. Держава надає субсидії на народження дітей та будівництво нових будинків. Успішний економічний розвиток та високий рівень народжуваності в цих селах виділяються на тлі різкого падіння загальнонаціонального рівня народжуваності, а економічний прогрес менонітських громад залучає додаткові державні інвестиції на ці безплідні, занедбані західносибірські рівнини.
При цьому підприємства Аполлонівки добровільно взялися за проєкти, які служать загальному благу. Коли знадобилася дорога між Аполлонівкою та Медвежим, компанія «Віллок Фарм», не чекаючи офіційного дозволу, надала свій грейдер і проклала через степ дорогу. Аполлонівка тривалий час страждала від сезонного паводку. Тому волонтери підняли дорожнє покриття, поглибили канави та відвели надлишки води до боліт. «Віллок Фарм» та інші менонітські та баптистські компанії покрили дві третини витрат на цей проєкт.
Однак будь-який успіх та вдалий розвиток подій євангельські християни відносять до Божого благословіння. Вони вірять, що Бог благословив їх за вияв вірності біблійним заповідям та шляхам своїх предків. Проповідь Христа розп’ятого, кажуть вони, утримувала їх від барикад. Незважаючи на тиск, більшість із них уникає політичних питань, суперечок та протестів.
Вони також вірять, що успіх і виживання залежать від балансу між послухом Слову та компромісом із земною владою.
Компроміс означав, наприклад, прийняття російської мови як рідної. В Аполлонівці тільки заняття для дітей проводяться нижньонімецькою мовою, якою говорили їхні предки. Дорослі говорять російською мовою, і богослужіння проводяться російською. Більшість дорослих знають нижньонімецьку мову й можуть використовувати її в спілкуванні між собою, але володіння російською мовою дозволяє їм процвітати в справах і вести місіонерську роботу. Останнє означає роботу серед наркоманів і колишніх ув’язнених у самому серці Сибіру, за п’ятсот кілометрів на північ від Аполлонівки. За ці роки кілька десятків сімей менонітів з Омська переселилися на північ, щоб проводити служіння й працювати з місцевим населенням.
«Ми не залишаємося на місці, де життя краще чи легше. Ми зробили свій вибір і хочемо поділяти долю народів Росії. Усі ми тут є частиною Росії», – сказав Пітер Епп, пастор та історик-аматор з Ісилькуля.
Ніхто не забуває про те, що їхні батьки відмовлялися йти на компроміс.
У 1950-х і 1960-х роках уряд Микити Хрущова розпочав реалізацію програм із нав’язування атеїзму серед дітей віруючих. Віруючі батьки з Омської області пішли до в’язниці. Глава братів-менонітів Микола Дікман відбув два терміни каторжних робіт у суворих вугільних шахтах Воркути за Північним полярним колом. Нині йому 95 років, і його шанують не лише за протистояння комунізму, а й за захист церкви та сімей віруючих.
Інші віруючі теж були ув’язнені. Багато хто помер на каторжних роботах, як-от померлий у 1985 році дід Якова Дірксена, одного з двох власників «Віллок Фарм».
Для цих віруючих церковне життя з його двогодинними зборами, довгими трапезами та спілкуванням – це свого роду возз’єднання та вшанування того, що пережили свого часу меноніти та баптисти. Хорові фестивалі та свята – це нагорода за перенесені ними тяготи життя в сільській місцевості з суворим кліматом та суворими реаліями.
Ці віруючі знають, що їхній успіх унікальний для їхнього сільського оточення та спадщини, і вони ніколи не очікували, що держава дасть їм щастя. Вони чекають на нього від Бога й від своєї церковної громади.
Вільям Йодер – американський письменник, який проживає в Калінінграді, Росія.
related
Related
