У Чернівцях повітряна тривога лунає рідко. Ознаки війни нечасто досягають цього 300-тисячного міста в південно-західній частині України, розташованому за 40 км від румунського кордону. Його мешканці зазвичай не чують дзижчання ударних дронів, вибухів бомб, звуку скла, що розбивається, виття сирен швидкої допомоги та криків поранених.
«Просто тут немає нічого важливого, щоб росіяни хотіли розбомбити», – сказав один пастор.
Чернівці – це місто вимощених бруківкою вулиць, готелів із вигадливою архітектурою, вусатих статуй і сонних парків. Тут розташований університет, який було відкрито ще за часів Австро-Угорщини. Побачивши міські піцерії з цегляними печами й затишні кафе, ви уявляєте собі відпочинок у Європі, а не околицю зони бойових дій.
Однак відносний мир і спокій не ізолюють мешканців від страждань. New York Times називає Чернівці й Західну Україну «департаментом організаційного забезпечення воєнних дій», тобто місцем, де докладають усіх зусиль, спрямованих на полегшення труднощів, викликаних російським вторгненням. Чернівці, зокрема, нагадують пульсуюче серце цих зусиль, яке перекачує ліки, ковдри, транспортні послуги, їжу та підбадьорення для постраждалих з усієї країни. Вони є центром глобального ланцюга поставок, які допомагають Україні вижити. Також місто стало проміжною станцією для тисяч людей, які тікають від війни й часто прибувають сюди з єдиною сумкою, у якій помістилося все, що в них залишилося.
Але серця втомлюються. Тепер, за два роки після початку війни в 2022 році, колись потужна зовнішня гуманітарна допомога скоротилася через інші кризи, які виникли у світі: землетрус 2023 року на півдні Туреччини, який забрав життя майже 60 000 осіб і ще 1,5 мільйона залишив без даху над головою, війну в Ізраїлі й Газі тощо.
«Я можу зрозуміти, що думають люди. Коли їхнє життя не в небезпеці, чому вони мають ділитися хлібом із тим, хто так далеко від них? Ми думаємо так само, – каже один молодий пастор із Чернівців, який подібно до інших опитаних пасторів побажав залишитися анонімним через побоювання за свою безпеку у воєнний час. – Коли почалася війна на Близькому Сході, ми дивилися телевізор і молилися, але не дуже часто».
В’ячеслав Нагірняк, енергійний організатор, який координує велику частину гуманітарних зусиль у Чернівцях, говорить, що на початку всі віддавали постраждалим від війни українцям «останнє». Західні церкви й християни також надавали підтримку. «Коли ми більше не мали, чого віддавати, вони наповнювали наші руки. Ми є велика християнська родина». Тепер ця родина втомилася, утім як і Україна. Невпинні російські обстріли послаблюють рішучість. Зростання цін також дається взнаки, особливо в суворі зими. Ціна на деревину зростає разом із вартістю палива для генераторів, які потрібні дедалі більше для отримання електроенергії. Деякі церкви кажуть, що платять за опалення в десять разів більше, ніж платили тоді, коли почалася війна.
Проте допомога переміщеним особам, пораненим, загиблим і психологічно травмованим людям є постійною нагальною потребою. Волонтери також виснажуються, навіть у Чернівцях, які знаходяться далеко від лінії фронту.
«Так, ми всі втомилися, – каже 55-річний пастор Володимир Васильович, – Але Бог дає силу. Усі питають, чи ми втомилися. Так, але що з того?»
Пастор В’ячеслав Лесик, високий чоловік у прямокутних окулярах, із посивілим волоссям, сміється, коли згадує, як він намагався допомагати людям на початку війни.
24 лютого 2022 року Лесик раптово прокинувся у своїй київській квартирі на 18 поверсі від звуків вибухів. Він став молитися, щоб Бог підказав йому, що робити. Потім він надів светр і джинси та разом із своєю дружиною та дитиною побіг сходами вниз на вулицю. Люди в паніці безладно їздили вулицями, машини врізалися одна в одну, люди вистрибували з машин і тікали. Вони були схожі на мишей, які тікають від розлюченого кота.
Ошелешений Лесик пішов до аптеки. Купив йод і два олівця для зупинки кровотечі. Він повернувся до своєї квартири й сів на диван, приголомшено дивлячись на свій маленький паперовий пакет із «воєнними припасами».
«Це було так безглуздо. Як Бог може використовувати таких людей як я, наївних у всьому, що стосується війни, і з таким примітивним мисленням?» – каже він, сміючись. Але тепер він розуміє, що Бог полюбляє використовувати людей, які не знають, що вони роблять, але при цьому готові послужити й показати Божу любов.
«Він використав нас, щоб розподілити тисячі тон гуманітарної допомоги тим, хто її потребував», – каже Лесик.
Навіть не дивлячись на шоковий стан, у якому вони перебували, Лесик та інші взялися до справи й почали працювати через мережу помісних церков, розташованих по всій країні та по всьому світу. Не було жодних указівок із якихось адміністративних відділів – це був органічний рух Святого Духа, який пульсував подібно до серця в живому організму.
У Чернівцях і в інших містах для християн не складало жодної проблеми знайти людей, які потребували допомоги: ці люди були на дорогах, у пунктах перетину кордону, хтось застряг у небезпечних зонах, хтось плакав на руїнах власних домів. Протягом лише кількох місяців війна вигнала з домів 8 із 43 мільйонів українців, які стали внутрішньо переміщеними особами. Ще 6 мільйонів виїхали в інші країни. Це найбільша криза в Європі в плані кількості біженців із часів Другої світової війни.
«Я казав людям у нашій церкві: “Ви будьте сіллю й світлом для цих людей! Обнімайте їх! Будьте з ними! Служіть їм!”», – каже п’ятидесятницький пастор Михайло Продан.
За останні два роки BMG за допомогою ICM через свій склад у Нідернберзі, Німеччина, розподілила більше 2000 тон продуктів харчування, одягу, ковдр, плит для приготування їжі, дров, Біблій, дитячих Євангелій, велосипедів і генераторів. З Німеччини до України було надіслано 100 вантажівок, маршрут яких пролягав через Польщу, Чехію, Угорщину, Австрію та Румунію.
Вантаж був розміщений на чотирьох складах, які слугують логістичними центрами й розташовані в Чернівцях, Ужгороді, Луцьку й Києві. Українські віруючі, діяльність яких координує директор по Україні BMG Роман Злиденний, приїздять в ці центри мікроавтобусами, завантажуються й розвозять гуманітарну допомогу по 22 регіонах України тим, кому вона потрібна.
Інша американська організація, Місія Євразія, також використовувала склади в Чернівцях у якості логістичних центрів для розподілу більш ніж 300 000 пакунків із продуктами харчування для переміщених сімей. Нещодавно ця організація під керівництвом українського пастора Сергія Рахуби з Нешвіла почала комплектувати мобільні клініки для обслуговування зон бойових дій.
«Найбільші потреби часто виникають у сильно постраждалих селах і містах поблизу лінії фронту, а також у громадах, де зосереджена велика кількість переміщених осіб», – каже Руді Мигович, невролог, президент Християнської Медичної Асоціації України.
Олександр Рябий, який є пастором церкви на околиці Києва, координує роботу з мережами церков та складами в Чернівцях. Рябий працює національним директором американської некомерційної організації Novi Community. Ця організація залучила фінансування та іншу підтримку від таких організацій, як Менонітський центральний комітет, Американсько-українська асоціація гуманітарної допомоги та «Друзі України». «Ми щодня вирішуємо різноманітні потреби», – каже Рябий.
Він сам часто їздить на передову, у Херсон, Запоріжжя, Харків, за кермом вантажівки, навантаженої продуктами та кавою. «Я їду не як турист, – каже він. – Ми часто йдемо слідом за солдатами».
Міжнародна підтримка має вирішальне значення для бойових дій, які веде України. У Німеччині BMG зіткнулася з проблемами, коли влада обмежила продажі основних продуктів харчування для України через занепокоєння можливим дефіцитом вдома. Але один співробітник організації був знайомий із водієм вантажівки, який у свою чергу був знайомий із власником одного турецького ринку в Німеччині.
За кавою цей співробітник пояснив ситуацію водію вантажівки Мухаммеду. «Що вам потрібно?» – спитав Мухаммед.
За деякий час турецька мережа продуктових магазинів почала відправляти в Україну продукти харчування, які церковні волонтери вивантажували на місці з вантажівок, що належали мусульманам. У схожій історії німецькі християни купили надлишкові 20 тонн рису в китайському ресторані в Гамбурзі, які згодом були доставлені в Україну. Це спрацювало настільки добре, що вони повторили цю операцію за кілька місяців.
Чернівецькі християни, як і багато інших українців, також допомагали військовим через незліченну кількість менших і більш різнопланових зусиль. (Принаймні три чверті українців знають когось, хто загинув чи був поранений на цій війні, тому військові на думці в усіх.)
Церковні волонтери, від молодих студентів до бабусь, збираються, щоб виготовляти маскувальні сітки для потреб армії. Вони моляться й співають, натягуючи рибальські сіті на дерев’яні решітки та вплітаючи в них смужки камуфляжної тканини.
Родини купують наколінники та водонепроникні черевики. Вони зберігають порожні консервні банки, набивають їх рулонами картону та заливають розтопленим воском, отримуючи таким чином «окопні свічки», які даватимуть солдатам світло та трохи тепла в холод.
Їх щомісяця, ризикуючи власним життям, доставляють на військові блокпости біля «нуля» церковні волонтери. Така поїздка – це приблизно 20 годин у дорозі залежно від погоди та наявності бойових дій.
Чернівці, зокрема й християнська спільнота міста, не є унікальними у своїх зусиллях, але місто використовує своє унікальне розташування далеко від зони бойових дій для допомоги іншим.
Денис і Дарія Коваленки жили в Миколаєві, портовому і суднобудівному місті на півдні України, яке зазнало атаки в перші години війни в лютому 2022 року. В аптеці, де працювала Дарія, стояли величезні черги людей, які бажали придбати якісь медикаменти. У той робочий день вона обслужила 860 осіб. Аж ось, коли робочий час закінчився, знову залунали сирени повітряної тривоги. Вона побігла за продуктами, але виявила тільки порожні полиці. Вони з чоловіком обоє фармацевти, і кілька наступних ночей вони провели в бомбосховищах і на матрацах у вузьких коридорах квартири. Коли запалав аеропорт, Коваленки кинули у валізу документи, якийсь одяг і трохи їжі.
Кілька тижнів вони їхали. По дорозі з Миколаєва вони бачили спалену військову техніку та тіла, які лежали прямо на вулицях. Телефонували друзям, намагалися зрозуміти, що робити далі. Зрештою один їхній друг із Чернівців подзвонив до церкви, яка погодилася їм допомогти. Коли Денис і Дарія приїхали до церкви п’ятидесятників у селі Чагор, приблизно за вісім кілометрів на південь від Чернівців, молода сім’я взяла їх у свій дім.
Номінально Денис і Дарія були православними, але практично – агностиками. І ось вони потрапили на богослужіння в тій церкві, яка їх прийняла. «Усе було дивне, – каже Дарія. – Однак ми побачили різницю. … Це було як небо й земля».
Разом вони прийняли цю наче й знайому, але все одно нову для себе віру. Вони переїхали до церкви, де волонтери якраз відкрили аптеку для переміщених осіб. Зараз Денис і Дарія керують цією аптекою. Власне, це велика кімната-склад із довгими високими саморобними полицями, на яких стоять лікарські засоби, надані гуманітарними організаціями.
«Поки ми мало що розуміємо про віру, – каже Дарія. – Ось, приміром, наш пастор каже, що ми повинні любити ближнього. Коли я вперше почула це, я розплакалася. Прощення й любов – це так складно … зокрема, коли я думаю про росіян».
Денис каже, що треба молитися за росіян. «Нам слід молитися, щоб вони мали мудрість піти з нашої країни. Наше життя змінилося повністю, – продовжує він. – До війни ми хотіли влаштувати матеріальну сторону нашого життя. Ну, знаєте, будинок, машина, ще щось і ще щось. Але потім нам прийшлося тікати з невеликою валізою. Тепер ми живемо в церкві! У нас нічого немає. Ні будинку, ні машини, однак ми щасливі. У нас є те, що дійсно важливе».
Пастори й християни-волонтери кажуть, що тільки невелика частина переміщених осіб навернулися таким очевидним чином. Однак усі вони відчули Божу любов через Його людей, які служать їм у цей найгірший період їхнього життя.
Християни з Чернівців та інших міст кажуть також, що цей найгірший період містить у собі й найкращі часи.
«Те, що ми робимо, й наше християнське служіння ніколи не проявлялося так протягом нашого попереднього церковного життя, – пояснює пастор Рябий. – До війни до церкви приходило може 30 людей, і запросити когось нового було надзвичайно складно. Тепер, коли я розсилаю повідомлення з запрошенням до церкви на молитву, то приходить 200 або й 300 людей, і це при тому, що у нашій церкві приблизно 100 місць. І серед них люди з нашого мікрорайону, які до війни й не знали, що вони хочуть молитися. Люди слухають і намагаються зрозуміти Бога, вони розвертаються до Бога. Це складні часи, але складність має ціль».
Координатор гуманітарної допомоги В’ячеслав Нагірняк із Чернівців каже: «У перші місяці війни ми бачили чудеса, які робив Господь. Ми молилися, і Бог відповідав і надавав нам усе потрібне. Нам здавалося, що ми живемо в Книзі дій Апостолів».
Незважаючи на постійні проблеми на фронті, нестачі та повсюдну втому українців, довіра Нагірняка до Божої сили не згасла. Він бачив занадто багато світла в темряві війни. Просто зараз контекст став ще більш актуальним: «Тепер, – каже він, – ми бачимо, що ми живемо в Книзі Об’явлення».
Репортаж Елен Вон з Чернівців, Україна. Елен є письменницею й промовицею з північної Віргінії. Її остання книга – «Життя Елізабет Елліот».
За участю Мінді Белц.
Ця стаття була надрукована в Глобальному випуску за 2024 рік Christianity Today під назвою «Ланцюгова реакція».
Related
