Джеймс щодня так багато молиться, що здається, ніби він видихає молитви як пару в морозний український день. Він є старшим пастором великої церкви в Херсоні, і молитва для нього – не просто професія. Це спосіб життя. Він молиться вголос, коли від вибухів російських ракет трясуться стіни церкви, а його чотирирічний син плаче. Він молиться вголос перед тим, як вирушити до сусідніх сіл розвозити хліб. Він молиться вголос, коли наляканий до смерті, а це часто буває.
І ось, у четвер, холодного грудневого ранку Джеймс (він просить називати його цим англійським псевдонімом), поклавши руки на кермо свого запорошеного жовтого мікроавтобуса, молиться українською. Машина рушає й повертає в бік мосту, що веде на рукотворний дніпровський острів, який місцеві так і називають – «острів». Там знаходиться невелика церква, у якої в результаті російських артобстрілів вилетіло кілька вікон, і Джеймс везе плити ДСП, щоб залатати дірки.
Цей острів росіяни обстрілюють часто. Прямо через річку знаходиться східна частина Херсонської області, яка все ще перебуває під російською окупацією. З листопада місяця, коли десятки тисяч російських солдатів, поспіхом відступаючи з Херсона, покинули обласний центр, вони, ніби намагаючись помститися, щодня обстрілюють через річку місто з ракетних установок, гранатометів, танків та мінометів, вбиваючи при цьому щонайменше одну людину на день.
Чи прийде сьогодні його черга?
Але вікна в церкві треба забити. Раніше на острові проживало 30000 осіб. Нині з них залишилося близько чверті – в основному, вони не евакуювалися через старість, інвалідність або впертість. На острові тільки в церкві можна знайти притулок та отримати гуманітарну допомогу. Тому Джеймс, стиснувши зуби, переїжджає міст.
Українські християни давно не вважають «останні дні» якимось віддаленим, есхатологічним періодом, описаним в Одкровенні. «Ми живемо так, ніби сьогодні наш останній день», – сказав один із них. І подібну фразу я чула від багатьох українців. І якби вони раптом забули, що життя подібне до туману, вибухи та часті відключення електроенергії нагадують їм таку істину: сьогодні ми тут на деякий час, а завтра зникаємо.
фото Джоела Керіллета для Christianity TodayКоли росіяни захопили Херсон, Джеймс із дружиною вирішили залишитися в місті разом із сім'єю: «Якщо ми помремо, то помремо разом». У них четверо дітей віком від 4 до 17 років. Вони пам'ятають, як їхня квартира на п'ятому поверсі тряслася від російських артобстрілів подібно до кубиків дженги і як істерично плакала їхня друга дочка. Потім вони зібрали дітей і поїхали до церкви.
За словами Джеймса, рішення залишитися було важким, але очевидним. «Ми бачили розпач в очах людей. Вони не мали впевненості в завтрашньому дні. Хто дасть їм надію, якщо я поїду до Америки чи Європи?»
Три тижні вони спали під сходами в церкві. Близько 300 людей на кілька місяців знайшли притулок у церковному підвалі. Люди спали сидячи, хтось спав у чоловічому туалеті. Сім'я з восьмимісячною дитиною тіснилася в комірчині з півтораметровою стелею.
Ще й року не минуло, відколи Джеймс почав виконувати обов'язки старшого пастора.
Рішення Джеймса залишитися з сім'єю на окупованій території варте уваги. Частіше українські пастори прифронтових міст, особливо ті, хто мають маленьких дітей, евакуювали свої родини в безпечне місце. Дехто поїхав разом із сім'ями, хтось залишався, скільки міг, і їхав у останній момент.
Повномасштабне вторгнення триває ось уже цілий рік, і багатьом пасторам, що виїхали, тепер нікуди повертатися. Будівлі церков зруйновані, громади розпорошилися, а ті, що не розпорошилися, дивляться на них з обережністю.
«Ми називаємо їх пастори-сироти», – каже Валерій Антонюк, голова Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів, найбільшого протестантського об'єднання України. За оцінками Антонюка, із 2100 українських пасторів евакуювалося близько 200. Ще близько 200 було призвано до армії. Половина евакуйованих повернулася, хоча багато з тих, хто повернувся, були «приписані» до інших церков. У деяких випадках повернення до рідної церкви було «болючим», каже Антонюк. Деякі члени церкви зачаїли образу й біль від того, що їхні пастори виїхали під час кризи, інші побоюються, що служіння будуть нести служителі-ветерани бойових дій.
Подібні проблеми принесла війна до багатьох церков України. Пастори кажуть, що російські військові заарештовували, погрожували й катували багатьох служителів. Хтось із служителів просто зник. У громадах розповідали різні страшні речі.
Павло Смоляков є старшим баптистським пресвітером Херсонської області. Він також служить пресвітером центральної херсонської баптистської церкви «Голгофа». Наступного дня після початку вторгнення церква забрала з місцевого притулку 46 сиріт віком від 4 місяців до 4 років, оскільки росіяни бомбили місто, а великі вікна притулку робили його небезпечним.
Два місяці діти прожили в підвалі церкви. Члени церкви годували, купали та зігрівали дітей, при цьому деякі діти мали особливі потреби, зокрема, у цілодобовому догляді. Волонтери розходилися по всьому місту, годинами стоячи в чергах за ліками, молоком і дитячими товарами, але цього вистачало тільки до вечора.
Смоляков непокоївся, його мучив тягар відповідальності за життя дітей. Він боявся, що російські військові можуть їх забрати й використати в пропагандистських цілях. Майже щодня представники окупаційної влади стукали у двері церкви та задавали питання. Хто тут старший? Чому тут перебувають ці сироти?
Потім, за тиждень до Великодня, прийшов російський чиновник у формі та в супроводі озброєних солдатів. Він запропонував Смолякову на вибір два варіанти. Або наявний персонал притулку й волонтери відводять дітей назад до притулку, або військові забирають сиріт силою.
Пастор допоміг відвести дітей назад, але результат був передбачуваний. За словами Смолякова, його фотографія незабаром з'явилася в російських ЗМІ, а росіяни заявили, що вони врятували сиріт від торговців людьми, й звинуватили його та церкву в постачанні дітей на органи на американський чорний ринок. «Тоді я зрозумів, що моє життя в небезпеці», – каже Смоляков. Вони з дружиною протягом чотирьох днів рухалися в обхід російських блокпостів, після чого змогли виїхати до Одеси.
Останнє, що дізнався пастор із повідомлення губернатора Херсонської області в Telegram, це те, що дітей вивезли до анексованого Росією Криму.
Коли ми розмовляли зі Смоляковим, наш перекладач, молодіжний пастор, у якого також двоє маленьких дітей, замовк, щоб витерти сльози.
Смоляков зберігав спокій. Він сказав: «Зараз непросто говорити про емоції».
Українських служителів, які евакуювалися, як і багатьох інших українців, переслідує почуття провини. Вони хвилюються про паству, що залишилася. Один пастор сказав мені, що він залишив окуповане місто у вересні, коли російські військові закрили церкву просто під час недільних зборів та пограбували його будинок. «Я знаю, що геройського в цьому мало, – сказав він, – але ми вирішили, що краще залишитися живими». Більшість із членів його церкви теж евакуювалися, залишилося близько 200 осіб, переважно літніх людей.
Сам пастор, який побажав залишитися анонімним, щоб уберегти від небезпеки членів церкви, що залишилися на окупованій території, зараз фактично безпритульний. Він переїжджає від одних друзів до інших і чекає, коли зможе повернутися до церкви, будівля якої зараз використовується російськими військовими. У режимі он-лайн він щодня підтримує зв'язок із членами своєї церкви, які роз'їхалися по всій Україні та по всьому світу. Певною мірою це нагадує насильницьке повернення до такого спілкування, яке вони мали під час пандемії COVID-19.
«У семінарії ми не вивчали, як бути пастором церкви на окупованій території, – сказав він. – У семінарії ми не вивчали, як бути пастором церкви, яка знаходиться в розсіянні в 15 різних країнах».
Близько 60 % дияконів і пресвітерів церкви Джеймса залишили Херсон. Більшість керівників служінь також виїхали – група прославлення, вчителі недільної школи, молодіжний пастор. У перші дні вторгнення було багато волонтерів, які допомагали закрити прогалини в керівництві. Але з погіршенням ситуації багато хто був змушений евакуюватися.
Коли біля церкви збиралися сотні голодних, зневірених людей, Джеймс ясно відчував, що можливості його організму обмежені, і він не може один справлятися з ситуацією, що склалася. Коли він згадує всіх людей із далеких сіл, які місяцями жили в умовах холодної зими без електрики, опалення та води, він страждає від того, що не може їм усім допомогти.
фото Джоела Керіллета для Christianity TodayАле потім він дивиться на тих, хто залишився, – на свою надійну дружину, своїх дітей та кілька постійних церковних волонтерів – і думає, що має достатньо помічників, щоб упоратися з сьогоднішніми проблемами. Вони стали для нього жезлом і палицею з 23-го псалма, Божою втіхою в долині смерті.
Ось, наприклад, двоє молодих людей двадцяти з чимось років, які залишилися з Джеймсом із початку війни й допомагають йому вирішувати поточні проблеми церкви. За останній рік вони стали більш близькими, ніж сім'я. (Обидва попросили не згадувати їхніх імен зі страху, що росіяни будуть полювати за ними як за людьми, які працюють у сфері гуманітарної допомоги.)
Разом ці троє становлять незвичайне видовище. Джеймс, якому за сорок, зі скуйовдженою темною бородою, палким поглядом, одягнений у чорні джинси, справляє враження молодіжного пастора-бунтаря й Гендальфа одночасно. Один із його помічників має веселу вдачу, постійно кепкує над пастором і жартує. Другий – рудуватий блондин, худорлявий скрипаль, носить окуляри з тонкою оправою, полюбляє солодке, задумливий і цілеспрямований.
Вони сплять на матрацах у підвалі церкви, а двоє молодих помічників Джеймса по черзі вартують ночами нагорі. «Ми охороняємо церкву», – сказав один із них. Небагато молодих людей залишилися б у Херсоні, якби мали вибір. Він залишився, за його словами, «бо є люди, яким потрібна допомога».
У вівторок, коли я супроводжувала Джеймса при доставці ДСП до церкви на острові, обидва його помічники поїхали з нами. У старому мікроавтобусі пастора немає задніх сидінь, тому молоді люди посідали на дитячі пластмасові стільці за водійським місцем.
Є пастори-сироти, а церква, до якої ми їхали, є церквою-сиротою. Її пастор виїхав разом зі своєю молодою сім'єю в перший день вторгнення. Більшість членів церкви також виїхала.
Керувати церквою Джеймс призначив одного з членів своєї церкви, звукоінженера, який не має формальної пасторської кваліфікації. Звукоінженер, який попросив називати його Неводом, живе у квартирі через дорогу від церкви. Коли російські ракети зруйнували концертний зал, у якому він працював, йому довелося керувати церквою, яка до того ж служила бомбосховищем і центром надання соціальних послуг.
Будь-якого окремо взятого дня в церкві заряджається до 600 мобільних телефонів завдяки тому, що вони мають генератор. Під час обстрілів у підвалі може сховатися близько 200 людей.
«Він тепер пастор», – сказав мені Джеймс, коли ми входили до церкви.
Невід мотнув головою. «Ні, ні, – запротестував він, – не пастор, просто волонтер».
Джеймс наполягав: «Ні, ти тепер пастор». Він набрав якийсь текст українською в Google Translate і показав мені свій телефон. «Жертовна людина», – було написано англійською. «Він такий, – сказав Джеймс. – Він тут уже дев'ять місяців служить Христові й не отримує ніякої зарплати».
Дев'ять місяців. Стільки тривала російська окупація Херсона. Зважаючи на обставини, цього вистачило б на кілька життів.
Херсон став першим великим містом та єдиним обласним центром, який росіяни захопили з початку вторгнення. Його захоплення відбулося практично на самому початку війни. Колись це був процвітаючий економічний центр, оточений багатими сільськогосподарськими угіддями. Але за одну ніч він перетворився на місто-примару. Місяцями люди сиділи по домівках, виходячи лише на короткий час у крайніх випадках. Майже відразу пообіді на вулицях не залишалося нікого, крім бродячих собак.
«Це впливає на твою голову», – сказав мені один пастор. Після місяців споглядання білбордів, які проголошували, що «Росія тут назавжди!», багато хто почав цьому вірити.
11 листопада, коли українські танки з жовто-блакитними прапорами в'їхали в центр Херсона, а люди танцювали на вулицях і фотографувалися, Джеймс спочатку не міг повірити, що місто справді було звільнене. Яку хитрість вигадали росіяни цього разу? Російські солдати вже вдягалися як цивільні чи як українські військові, щоб дізнатися, хто підтримує Україну.
На той час, коли він зрозумів, що це правда, радіти було вже ніколи. Незважаючи на радісну подію, люди вже вишикувалися біля церкви в чергу за водою та хлібом.
Російські війська під час відступу зруйнували критичну інфраструктуру області. Близько трьох тижнів люди не мали електрики, води, опалення та зв'язку. У перший день визволення, в умовах повної темряви на вулицях, 7000 людей зібралося біля церкви в пошуках допомоги.
Певною мірою відразу після звільнення Херсон був у гіршому стані, ніж під час окупації. Коли я була там на початку грудня, у багатьох місцях досі не було електрики. Магазини, банки, ресторани та школи все ще не працювали. Люди сиділи без роботи. Гойдалки на дитячих майданчиках стояли порожніми. О 19:30, з початком комендантської години, місто поринало в тривожну тишу, всю ніч воно трусилося від епізодичних бомбардувань, які нагадували про те, що ворог знаходиться прямо на протилежному боці річки.
Того дня, коли ми побували на острові, росіяни, за даними херсонської адміністрації, бомбили Херсон 51 раз, цілячись, в основному, по цивільних районах. Тоді було вбито двох і поранено одну людину.
Вперше ми почули звуки артилерійського обстрілу о 10:20. Джеймс та Невід, стоячи біля будівлі церкви, обговорювали транспортні питання. Підійшли дві жінки, одна похилого віку, а інша на пізньому терміні вагітності, вони хотіли дізнатися, чи можна тут отримати якусь допомогу. Не встигли вони поставити своє питання, як десь неподалік ми почули характерні звуки вибухів російських градів – бум-бум-бум. Літня жінка обійняла молоду й вони поспішили до будівлі церкви разом із Неводом.
«Треба їхати, – крикнув Джеймс, вказуючи обома руками на свій мікроавтобус. – Поїхали!»
Ми заскочили до мікроавтобуса. Джеймс натиснув педаль газу, ми виїхали з церковного двору й помчали через міст, що веде з острова.
Джеймс сказав, що він бачив і гірші речі: російські танки, що стріляли по школах, дітей, які голодували в той час, коли росіяни веселилися в місцевих кафе, росіян-мародерів, які відбирали врожай і сільгосптехніку в херсонських фермерів. «Це не війна, – сказав він. – Це геноцид».
Коли ми поверталися до церкви Джеймса, він показав мені будинок у центрі міста, схожий на зруйнований пісочний замок. То була російська база, яку українська армія знищила за допомогою американської системи залпового вогню HIMARS. Пастор широко посміхнувся. «Мені подобається, – вигукнув він англійською, наскільки йому дозволяло знання мови. – HIMARS назавжди!»
Війна залишила відбиток на всіх регіонах України, не лише на окупованих територіях.
Світловий день у суботу у Вишневому, щільно населеному передмісті Києва, був коротким. О 8:00 небо ще було темно-синім, а о 15:00 воно вже знову починало темніти. На небі неясно вгадувалися густі хмари, що свідчили про наближення снігопаду.
Через це періоди віялових відключень електроенергії, запроваджених через російські удари по українській енергосистемі, були ще темнішими. Місто, у якому до вторгнення проживало 42000 осіб, було занурене в темряву, як середньовічне європейське село. Ліхтарі та вивіски не світилися. Багатоквартирні будинки нагадували сірі куби. Лише деякі будинки, обладнані генераторами, світилися жовтим. Світло автомобільних фар відбивалося від снігу, а пішоходи обережно ступали слизькими тротуарами, що сяяли в променях налобних і ручних ліхтариків.
У крижаній темряві церква «Спасіння» сяяла й гула життям, як оазис. Запах кави та смажених тостів зігрівав повітря. На той час церква була єдиним громадським місцем у Вишневому, де можна було скористатися електроенергією за відсутності світла. Щодня молодіжний центр церкви з кафе та підвальним приміщенням відкривав свої двері для місцевих жителів, щоб вони могли зігрітися, випити гарячого капучіно та попрацювати на своїх ноутбуках.
Київська область майже оговталася від початкових місяців вторгнення, коли російські війська вдиралися до багатьох великих міст, що знаходяться в безпосередній близькості від столиці. Я побувала тут однієї неділі наприкінці минулого року. Церкви наповнювалися віруючими. Пастори хрестили новонавернених у баптистерії. У новій дочірній церкві у Ворзелі, заснованій церквою «Спасіння», співав хор (Ворзель – село під Києвом, яке лише кілька місяців тому ще нагадувало звалище снарядів, покинутих танків та мертвих тіл). Магазини, аптеки та кавові кіоски працювали. Молоді люди їли в місцевому Макдональдсі, а бабусі катали в колясках закутаних немовлят.
У церкві «Спасіння» група дівчат у спортивних штанях із велетенським білим пір'ям у руках репетирувала постановку на Різдво. Вони кружляли й танцювали під переливи музики в залі, в усіх чотирьох кутах якого було написано: «Ісус є Господь!»
«Це моя донька, та, що найвища», – показує рукою пастор Микола Савчук.
У нього двоє дітей – дочка 15 років та син 13 років. На другий день вторгнення, коли він побачив неподалік свого будинку російські танки, що в'їжджали до міста, він одразу ж вивіз сім'ю до своїх батьків, які живуть на заході України: «Я не міг дивитися на страждання своїх дітей». Савчук повернувся до Києва якраз до початку недільного богослужіння. Коли у квітні російські війська відступили, він привіз сім'ю назад. Це було на Великдень.
Чи повернулося життя до якоїсь подоби норми?
«Зовні – так», – каже Савчук. – «Але всередині – ні». Вимірювати рівень психологічної травми народу ще зарано. Люди, знайомі з довоєнним життям в Україні, бачать цей психологічний стрес: зміни, великі та маленькі, щоденне диво виживання, стійкість, витривалість у цьому земному житті.
фото Джоела Керіллета для Christianity TodayУ перші місяці війни церква «Спасіння» втратила 90% із своїх 3000 членів. Половина евакуювалася за кордон, частина – на захід України. Тієї першої неділі після початку вторгнення Савчук ішов до кафедри, намагаючись вгадати, скільки людей прийде на служіння. Він був здивований, побачивши 300 людей, близько 10% від загальної кількості. Половина з 16 пасторів евакуювалася. Деяким служителям, що залишилися, Савчук порадив їхати. Він бачив, що їхній психологічний стан не найкращий.
Як і Джеймс у Херсоні, Савчук щодня лягав спати з думкою, що це може бути остання ніч у його житті. Така постійна невизначеність дається взнаки. Через п'ять днів після початку вторгнення, коли початковий шок нарешті пройшов, Савчук прокинувся серед ночі й заридав.
Але є час плакати, а час діяти. Були деякі термінові та гострі потреби – ліки, їжа, предмети першої необхідності. Усі магазини були закриті. Людям потрібен був притулок та допомога в евакуації, і вони приходили до церкви, тому що церкви виявилися найбільш оперативними, ефективними та гнучкими з усіх організацій, які надають допомогу.
Незважаючи на те, що частина керівників і членів церков виїхали, українські християнські лідери кажуть, що в цей скрутний час до церков почало приходити більше невіруючих, ніж будь-коли. Церква «Спасіння» додала до своєї звичайної недільної програми 10-хвилинну проповідь із поясненням основ євангелії для невоцерковлених людей. За оцінкою Савчука, щонеділі на заклик до покаяння відгукувалися від 20 до 40 новоприбулих. Церква завжди приділяла значну увагу євангелізації, але, на думку Савчука, потреба в проповіді євангелії у воєнний час різко зросла: «Життя може обірватися будь-якої миті. Мені потрібно подивитися в очі моєму Богу – чи те я роблю?»
«Це особливий час, – каже Валерій Антонюк, голова Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів. – У подібні періоди випробувань ми бачимо, як множиться благодать Божа. Нам важко. Ми багато плачемо. Але ми бачимо Божу роботу. … Перед нами всіма ця нива. Це час сіяти».
Війна посилила потребу України в служителях, особливо в таких, що пройшли підготовку з надання психологічної та іншої допомоги. Навіть до вторгнення баптистський союз міг б задіяти до 500 додаткових пасторів, вважає Антонюк. Він каже, що в результаті цього конфлікту сотні молодих людей, багато з яких раніше сиділи на задніх рядах, подали документи в українські семінарії. Проблема в тому, однак, що «пастори не виростають за два роки».
Близько 200 пасторів і керівників служінь зібралися нещодавно на стратегічну нараду баптистського союзу в Ірпені, щоб обговорити, як війна вплинула на їхню роботу. Люди втомилися, але було видно й ентузіазм: проблеми воєнного часу великі, але служіння не повинне припинитися.
«Усі налякані, але ми продовжуємо нести служіння, – сказав Антонюк у заключному зверненні. – Війна – це нова реальність. Ми не знаємо, що буде завтра. Але ми всі колись помремо. Якщо це станеться у 2023 році, то нехай так і буде».
Через два дні після визволення Херсона Павло Смоляков поїхав прямо до церкви «Голгофа». Він евакуювався до Одеси після Великодня, коли російські ЗМІ звинуватили його в тому, що він нібито займається торгівлею людьми. Він не був у Херсоні сім місяців.
Поїздка була важкою. Йому доводилося маневрувати між мінними загородженнями й тілами, що лежали просто на вулицях. Але повернення до членів своєї церкви було радісним. Вони обіймалися. Плакали. Вони молилися й прославляли Бога.
Коли Смоляков нарешті дістався до своєї квартири, тривога все ще не залишала його. Все було таке саме, як тоді, коли він пішов звідси більше півроку тому – постіль, чашки, такі знайомі деталі та дрібниці. Здавалося, що час у його квартирі зупинився, а весь світ змінився.
Усі пастори в Херсоні, як ті, хто повернувся, так і ті, хто нікуди не виїжджав, мають «безліч справ», каже Смоляков. Він є обласним пресвітером і зараз займається тим, що підбадьорює втомлених служителів, готує нових і допомагає людям, що повертаються. Але не варто очікувати, що твоя церква залишилася незмінною, попереджає він. Багато церков спорожніли. Три чверті з 400 членів його власної церкви розкидані по всій країні та по Європі. З шести пасторів лише Смоляков повернувся до Херсона.
І все-таки. Під час окупації члени церкви «Голгофа», що залишилися, все одно щодня збиралися о 10:00 на молитву. Як перші християни з Діянь 2, вони щодня розламували хліб, їли разом та славили Бога. І так само, як і в Діяннях, Бог щодня додавав тих, хто спасався, до церкви.
На сьогодні ще 300 зовсім нових людей стали регулярно відвідувати «Голгофу». Буде важко, коли керівники та члени повертатимуться практично до нової церкви, каже Смоляков, але це будуть радісні труднощі. Це буде підбадьорливим нагадуванням, що церква не припиняє робити те, що має.
Церква Джеймса в Херсоні теж уже не та, якою вона була до війни. З 400 членів залишилося лише 50. Недільне служіння супроводжувалося сміхом та плачем 150 дітей. Тепер їх ледве набереться 20. Основний кістяк залишився, але з огляду на щоденні російські обстріли, каже Джеймс, «було б безглуздо», якби ті, хто виїхав, вирішили повернутися.
Я була там за кілька тижнів до Різдва. Він провів мене в темну, холодну будівлю церкви. Головний зал великий, обладнаний складним освітленням і звуковою та відеоапаратурою. Наразі медіагрупи немає. Театральної групи також немає. Немає кому грати на барабані й на гітарі.
У 2021 році вони провели дуже живу різдвяну постановку для численної аудиторії. Джеймс уявлення не мав, скільки людей прийде на різдвяне служіння в 2022 році. Можливо, йому доведеться ввімкнути запис пісень прославлення.
Але, незважаючи на все, у церкві відбуваються різні служіння. Літні жінки розкладають у пакети рис для роздачі. Шеф-кухар, який утратив свій ресторан, готує капусту й картопляне пюре в церковній кухні разом зі своєю дружиною та тещею. Дружина Джеймса весь день на ногах, розриваючись між домашнім навчанням дітей і служінням голодним. Десяток волонтерів утворили живий ланцюжок від вантажівки до комори. Вони розвантажують передані іншими церквами продукти харчування.
Десь на вулиці так часто чутно бум-бум-бум російських ракет, що цей звук уже став частиною звукового фону, подібно до автомобільних сигналів.
«Сумуєш за колишнім служінням?» – запитала я.
«Ні, – відповів Джеймс, не замислюючись. – Раніше тут були лише віруючі. Тепер до нас приходять люди, котрі ніколи не чули євангелії».
Джеймс виглядає одночасно молодим і старим, енергійним і втомленим. За останній рік він бачив і чув надто багато, але якимось чином завжди міг виповнитися новою енергією – можливо, це результат усіх його молитов.
фото Джоела Керіллета для Christianity TodayБог знає, що ці молитви йому потрібні. Якось він віз продуктів харчування й товари першої необхідності в одне село, коли російський танк переїхав кілька автомобілів саме в тому місці, де він щойно проїжджав. Він навіть не наважився обернутися, просто поїхав далі, обливаючись холодним потом від розуміння, наскільки близько його дружина була від того, щоб стати вдовою, а діти – сиротами.
Я подумала про свою семимісячну дитину, що залишилася в Лос-Анджелесі. «Ти хоч раз пошкодував, що залишився в Херсоні?» – запитала я.
«Чи пошкодував я? Ні! Ні! Ніколи! – сказав Джеймс. – Ми на Божій лінії фронту. Ми готові до зустрічі з Богом будь-якої миті».
Помічник Джеймса, що сидів поруч, видав черговий жарт, інший засміявся.
Погляд Джеймса перестав бути напруженим. Очі його сміялися. Він на лінії фронту, і, можливо, це його останні дні, але все в руках Господа, його церква поряд, і він усміхається.
Софія Лі є штатним міжнародним кореспондентом Christianity Today.
