Моя донька висіла за 3 метри від землі, захопивши ногами товсту, гладку ліану, що росла посеред белізьких джунглів, а я стояла внизу й намагалася визначити, на якій відстані вона знаходиться від твердої землі, від асфальтованої дороги та від найближчої лікарні.
Зайве говорити, що все це не входило в мої плани на день. У ході місіонерської поїздки до західного Белізу з друзями з нашої церкви, які щорічно протягом більше 10 років приїжджали в те саме місто, ми відвідували маленьке село. У наші завдання входила допомога сільській школі, підтримка проєктів розвитку громади, а крім того, ми ділилися любов’ю Ісуса й поглиблювали дружні стосунки з людьми, які живуть в умовах абсолютно іншої культури.
Саме в ході поглиблення дружніх стосунків моя дочка й опинилась на дереві. Зранку ми пішли оглянути маловідомі руїни майя, але в якийсь момент звернули на пригодницький маршрут джунглями без страхувальних ременів під керівництвом нашого місцевого друга в кроксах Хуліо, якого явно не бентежила можливість відпустити дитину одну лазити по деревах.
Удома в Штатах ми постійно турбуємося про своїх дітей. Уже добре задокументовано й широко визнано той факт, що смартфони, соціальні мережі й недостатній рівень незалежності та свободи дій у дітей зробили свій внесок у формування того, що соціальний психолог Хайдт назвав «тривожним поколінням». Але ці наші колективні дослідження залишили без уваги тісно пов’язану й не менш поширену проблему – неконтрольовану, нормалізовану суспільством батьківську тривожність, а також задушливий стиль виховання, який є результатом цієї тривожності.
Немає нічого нового під сонцем, і я впевнена, що це певною мірою правда й щодо батьківської тривожності. Віками батьки боялися, що можуть втратити дітей через хворобу, нещасний випадок чи насильство. Зараз я особисто турбуюся з приводу відбору до волейбольної команди й хвилювань, пов’язаних із першим шкільним днем, але в інших країнах матері турбуються про бомби й кулі, голод і близьку лінію фронту.
Проблема людей, які проживають, подібно до нас, у відносному комфорті, полягає в тому, що саме ми робимо у зв’язку з нашим занепокоєнням. Наші стратегії виховання дітей успішно заспокоюють наші власні страхи, але це не означає, що вони відповідають потребам розвитку наших дітей. Ми позбавляємо своїх дітей упевненості в собі замість того, щоб вирощувати з них компетентних, упевнених дорослих. Ми перейменували гіперопіку на доказ любові й дивимося на нашу гонитву за безпекою та ледарством як на збиті вершки на гарячому шоколаді. Трохи вершків добре, а багато – ще краще.
Наприклад, незважаючи на політичні та соціальні розбіжності, батьки є одними з найзатятіших противників заборони на використання смартфонів у школах, хоча існує маса доказів того, що вони є перешкодою освіті. Чому так? Безпека та зручність. Смартфони дають нам раніше недосяжну можливість знати, де наші діти знаходяться в будь-який момент часу. Ми уявляємо, як рятуємо їх від перестрілки в школі, або, що набагато реалістичніше, від наслідків забутого вдома обіду.
І телефони це ще не все. Ми накладаємо запобіжні заходи один на один: половинки винограду та п’ятиточкові ремені безпеки поступаються місцем системі відстеження AirTag і нав’язливій перевірці оцінок. Усім нашим «нависанням», постійним виправленням та занепокоєнням ми мимоволі говоримо нашим дітям, що світ – небезпечне місце, з яким вони не в змозі впоратися без нашої постійної допомоги.
Але ми не маємо рації у своєму прагненні до безпеки. Більше не означає краще. Ми маємо покоління тривожних дітей почасти тому, що ми – покоління тривожних батьків. Якими б добрими не були наші наміри, ми нашкодили дітям, бо наша система калібрування ризику зламалася. Ми намагаємося захиститися від рідкісних небезпек і не звертаємо уваги на низку набагато вірогідніших серйозних наслідків, які виникли внаслідок наших методів виховання.
У деяких випадках для виправлення ситуації може знадобитися професійна допомога в контролі над нашою власною тривогою. Але крім цих клінічних випадків є ще й більш пересічна тривога, певний вид хронічного занепокоєння, який бачать усі сучасні батьки, чи то в себе самих, чи в інших батьків. І в цьому більшість західних християн нічим не відрізняються від світу.
Ми так само тривожні, як і наші світські сусіди, і наше виховання дітей має такий же надмірний ступінь обережності. Ця реальність повинна змусити нас задуматися про те, що Ісус сказав про птахів небесних та лілеї польові (Мт. 6:25–34). Те, що ми називаємо обережністю, Бог може назвати гріхом: постійний контроль та відмова довірити Богові дітей, яких Він довірив нам.
Ми, християни, повинні по-іншому підходити до цієї проблеми, тому що ми можемо усвідомити те, чого не можуть зрозуміти інші батьки: що за своєю суттю проблема, з якою ми стикаємося, радше духовна та екзистенційна, ніж практична та процедурна.
Я знаю це не з чуток. Цього місяця моя старша дочка пішла до восьмого класу державної середньої школи. Я отримую від школи електронні листи про карантин. Щоранку я бачу, як вона входить до будівлі школи разом з усіма цими дітьми, які несуть невидимі тягарі й Бог знає, що ще, у своїх рюкзаках, і мені доводиться придушувати свій страх. Мені доводиться відганяти нав’язливі думки про те, що можливо, я її бачу востаннє.
Мої дівчатка дорослішають, а їхнє життя все далі йде від моєї орбіти у світ безладу й хаосу, і я іноді прокидаюся серед ночі, моє серце несамовито колотиться, і мені здається, ніби я стою на краю прірви й тримаю своїх дочок за руки, щоб вони не впали. При раціональному світлі дня я розумію, що немає способу спланувати вихід із усіх можливих проблемних ситуацій, коли якась трагедія чи труднощі можуть спіткати нашу сім’ю. Але вночі мені здається, що я не можу перестати намагатися.
Одночасно дві речі можуть бути правдою: що ці тривоги, що порушують сон, реальні й глибокі, і що ми, як християни, не повинні бути поглинені ними.
Ми повинні почати зі сповіді. Ілюзія контролю – найбажаніший еліксир, але від нього ніколи не буде жодної користі. Ми повинні визнати, що знали, що це правда, але все одно прагнули контролю. Можливо, ця чесність зробить нас більш готовими звернутися до Ісуса.
«Страждання зазнаєте в світі» (Ів. 16:33). У своїй останній земній проповіді Ісус пообіцяв це своїм учням. А також нам. Цей вірш не пишуть на табличках у християнських книгарнях, але, можливо, було б варто його там розмістити. Ми наражаємося на небезпеку, якщо ігноруємо той факт, що Бог обіцяв, що в цьому світі ми плакатимемо, сумуватимемо й горюватимемо.
Витрачати так багато часу й хвилюватися, намагаючись уникнути неприємностей, не просто непродуктивно – таким чином ми відмовляємося від запрошення Христа довіритись Його надії, яка не залежить від навколишніх обставин. Ми відмовляємося від другої частини цього самого вірша: «Будьте відважні, – наказує Ісус. – Я світ переміг».
Але як виглядає довіра та відважність? Ми повинні поєднувати наше сповідання зі справжнім покаянням. Ми повинні скоритися й зустрічати кожний день, що б він не ніс, з довірою дітей, які знають, що їхній Батько дає добрі дари (Лк. 11:13).
Це перший урок виховання в житті Ісуса, що міститься в молитві Марії, яка почула, що вона народить Сина Божого: «Нехай буде мені згідно з словом твоїм» (Лк. 1:38). Це «справжня молитва байдужості», каже пасторка й письменниця Рут Хейлі Бартон, у якій Марія демонструє «глибоку готовність відкласти вбік свої особисті турботи та взяти участь у волі Божій, яка розкривалася в історії людства».
Цей вид святої байдужості означає не байдужу зневагу, а готовність прийняти Божу волю в нашому житті. Сам термін запропонував теолог XVI століття Ігнатій Лойола, але концепція має глибоке біблійне коріння. Ми бачимо прояв цього явища в тому, як Анна залишила свого сина Самуїла в храмі (1 Сам. 1:28), і в Ісуса в Гетсиманському саду (Мф. 26:39). Як говорить Бартон, іноді молитва байдужості повинна починатися з молитви про байдужість, у якій ми просимо Бога допомогти нам послабити нашу хватку, якою ми тримаємось за деякі речі.
Але повернемося до Белізу. Я чую спокійний голос Хуліо, який керує спуском моєї дочки ліаною. «Відпусти», – сказав він, спонукаючи її спуститися ліаною, хоча вона ще не могла бачити, куди приземляться її ноги. Я ніби раптово прокинулася від його слів. Відпусти. Відпусти. Відпусти.
Хуліо не піддавав мою дитину ні надмірному ризику, ні надмірному занепокоєнню. А я піддавала – тим, що наповнила її життя ретельно підібраними враженнями та мінімумом відповідальності, тим, що замінила реальні пригоди на пригоди онлайн, тим, що виробила в себе звичку до щоденного «нависання», материнської послужливості та майже постійних нагадувань про необхідність бути обережною. Дорогий Ісусе, допоможи мені відпустити ситуацію.
Спостерігаючи за ними двома, я зрозуміла, що найкраще, що я можу зробити зараз, – це взяти під контроль свою власну нервову енергію. І коли я порівнюю цей момент із життям вдома, я все більше й більше переконуюсь у тому, що це те, що потрібно нашим дітям від нас. Коли ноги моєї дочки знову твердо стояли на землі, я побачила щось нове в її очах. Це було відчуття якогось досягнення та впевненості. І я подумала, що воно виникло після того, як вона навчилася довіри, про яку я молюся.
Керрі Маккін – письменниця з Західного Техасу, чиї роботи публікувалися у The New York Times, The Atlantic та журналі Texas Monthly. Її сайт: carriemckean.com.
related
