Одного п’ятничного вечора молода жінка сиділа в Євангельській єпископальній церкві Христа Царя в Маалот-Таршіху, містечку зі змішаним арабо-єврейським населенням на півночі Ізраїлю у 8 км від кордону з Ліваном. На колінах вона тримала свого малюка. Як це роблять матері всюди, вона плескала в долоні й задавала дитині питання.
Що каже корова? «Му», – відповіла дитина.
Що каже собака? «Гав», – пролунала відповідь.
Що каже бомба? «Бум», – і вони удвох засміялися.
Лише кілька годин тому, коли ракети «Хезболли» літали над головою, іноді перехоплювані ізраїльською системою ППО «Залізний купол», старійшини церкви обговорювали питання, чи варто їм проводити зібрання взагалі. А коли під час богослужіння завила сирена, віруючі стали питати, чи не слід їм спуститися в бетонний підвал.
Ця гра в слова наче заперечує серйозність конфлікту в Галілеї, про який у ЗМІ можна знайти не так уже й багато інформації, але вона також показує його повсякденну «нормальність».
«Наразі бомби відійшли на задній план, – каже Таліта Джиріс, 28-річна молодіжна лідерка-волонтерка церкви Христа Царя. – Чорний гумор – це наш засіб боротьби зі страхом і невпевненістю в завтрашньому дні».
Вона має на увазі жителів півночі, які залишаються біля кордону. Але десяткам тисяч людей, евакуйованих зі своїх домівок, завдає болю інша невизначеність. Ізраїльські араби-християни в розмові з Christianity Today по-різному оцінюють ситуацію, що склалася, але всі вони моляться за мир у країні, громадянство якої вони мають. Війна в Газі торкнулася і їх.
8 жовтня, через день після того, як ХАМАС перетнув кордон на півдні Ізраїлю, у результаті чого було вбито 1200 ізраїльтян, «Хезболла», шиїтське мусульманське угруповання, так само підтримуване Іраном, відкрила свій «фронт підтримки» з Лівану.
Відтоді триває щоденний обмін ракетними ударами та перестрілки.
Але порівняно з сектором Газа жертв тут набагато менше. У Лівані було вбито понад 450 осіб, в основному членів «Хезболли» та інших бойовиків, але серед убитих є також понад 80 цивільних. В Ізраїлі загинули щонайменше 16 військових і 11 мирних жителів.
Протягом декількох тижнів Ізраїль наказав евакуювати 42 північні громади, розташовані неподалік Лівану. При цьому було переміщено від 60 000 до 80 000 жителів, яким була надана фінансова компенсація. Крім того, від бойових дій, які зазвичай точаться на смузі землі в кілька кілометрів по обидві сторони кордону, також втекли 90 000 ліванців.
Хоча й Ізраїль, і «Хезболла», як здавалося, ставилися стримано до повномасштабної війни, рівень насильства неухильно зростав. Наказу про евакуацію Маалот-Таршіху та сусідньої Рами, де народилася та виросла Джиріс, не було.
Рама згадується в Ісуса Навина 19:29 як прикордонне місто племені Асира. Вона лежить лише за 13 км від кордону і є історично християнською громадою, де мешкають також мусульмани та члени ісламської неортодоксальної спільноти під назвою друзи. Місто розташоване на пагорбі з боку Лівану. Під час останнього прямого конфлікту між Ізраїлем і «Хезболлою» в 2006 році ракети влучали лише по вершині пагорбу та по долині.
Але не відносна безпека втримує арабських жителів від евакуації. Джиріс каже, що багато жителів Рами походять із сусіднього села Ікріт, звідки під час ізраїльської війни за незалежність 1948 року єврейські солдати виселяли жителів. Обіцянка, що за два тижні вони зможуть повернутися, так і не була виконана; також не було виконане рішення Верховного суду Ізраїлю 1951 року, прийняте на їхню користь. Наступного Різдва Армія оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) зруйнувала всі будинки в селі.
За сімдесят три роки й один день ракета «Хезболли» влучила в греко-католицьку церкву в Ікріті, єдину будівлю, що залишилася тоді незруйнованою. Ракета поранила 80-річного доглядача церкви, а дев'ятеро солдатів ЦАХАЛу були поранені внаслідок подальшого обстрілу, коли вони намагалися його евакуювати.
Усвідомлюючи можливе загальне невдоволення, ізраїльська влада видала лише рекомендації щодо евакуації арабських громад, а не накази, каже Джиріс. З християнського села Фасута пішли жінки та діти, а чоловіки залишилися, бо вони бояться, що історія може повторитися.
Однак церква Христа Царя є зразком сучасної співпраці в цьому питанні: землю, на якій вона стоїть, три роки тому подарував церковній громаді ізраїльський уряд, а церква натомість відкрила своє бомбосховище для всіх бажаючих. Богослужіння проводяться в ізраїльські вихідні перед суботою, оскільки багато жителів села працюють у єврейському секторі регіону. Крім того, за її словами, християнська організація Samaritan’s Purse (Сума самарянина) надала допомогу бідним у вигляді купонів на їжу на 130 доларів, аптечок та ламп на акумуляторах.
«Ісус – світло для світу», – проголошували представники організації під час роздавання допомоги.
Середня відвідуваність церкви – близько 80 осіб, серед яких із десяток молодих людей, переважно підлітків. Батько Джиріс є пастором, і в рамках його регіональної сімейної конференції «Мараната» вона планувала у квітні провести міжконфесійну молодіжну зустріч. На участь у конференції зареєструвалося близько 70 представників північних конгрегацій Братів і Назарян. Але за кілька днів до події Іран здійснив безпрецедентний ракетний обстріл Ізраїлю.
Вони все одно провели конференцію.
«Ми повинні були ввімкнути нашу віру на повну, – сказала вона. – Християни часто цитують Писання: "Не буду боятися злого". Але цього разу ми не могли дозволити собі просто робити вигляд».
І все ж, каже Джиріс, багато хто психологічно виснажений і приховує свої страхи замість того, щоб звернутися до Бога. Протягом тижня вона живе за 40 км на південний захід від свого села, в портовому місті Хайфа, де вона працює психологом у державній лікарні. Вона має навички в мистецтві та творчості, які застосовує в роботі з сільськими дітьми, і наполягла на тому, щоб дорослі продовжували зустрічатися й спілкуватися. Джиріс розповідає їм про важливість дихальних вправ та емоційної усвідомленості.
Розмірковуючи про війну, вона скаржиться на несправедливість з обох сторін.
Джиріс знає історію, яка лежить в основі страху євреїв. Її мати німкеня, а прадід був змушений воювати в Другій світовій війні. На війні не буває переможців, є лише переможені – таке розуміння він прищепив своєму синові, її дідусеві, який помер, коли їй було сім років. Але сьогодні це розуміння стало частиною також і її особистості.
Її дідусь по батьківській лінії був палестинцем, але, як і багато молодих людей її покоління, Джиріс сказала, що їй важко визначити, ким вона є. Вона називає себе християнкою арабського походження, але не відчуває себе повністю ізраїльтянкою, тому що вона не єврейка й не служить в ЦАХАЛі. Коли вона розмовляє з багатьма своїми друзями-арабами та євреями, вона, як правило, уникає політики й замість цього каже: «Називай мене Швейцарія» – це нейтральна країна, де її батько вивчав біблеїстику. Проте як євангельська християнка, вона належить до меншості з меншості з меншості.
Її внутрішній конфлікт досить серйозний, проте вона знайшла вихід.
«Я зосереджуюся на своїй небесній ідентичності, – каже Джиріс. – Але тут це важко робити, бо ти маєш належати до якоїсь спільноти».
Вона чує наративи про спільноту навіть у Тілі Христовому. Деякі месіанські євреї визнають, що не моляться за «майбутніх терористів», тобто палестинських дітей, які гинуть у Газі. Деякі палестинські євангельські християни кажуть, що не можуть молитися за уряд, який учиняє «геноцид». Хоча неявна напруга була завжди, зараз відносини погіршуються скрізь.
Але дехто все ще молиться разом.
Церква Джиріс, де проводяться спільні зустрічі з месіанськими євреями, показує приклад такої спільної молитви. Але описані нею проблеми ідентичності не є рідкістю для її спільноти. Опитування місцевих євангельських лідерів, проведене у 2015 році Назаретським євангельським коледжем, показало, що 75 відсотків опитаних назвали себе «ізраїльтянами арабського походження», применшуючи будь-який зв’язок із Палестиною. Відповідно до більш широкого опитування, проведеного Хайфським університетом, 47 відсотків християн вважають себе «ізраїльтянами / непалестинцями». Лише 29 відсотків ідентифікували себе в якості представників обох груп.
Але війна в Газі посилила солідарність арабів із країною, громадянство якої вони мають. У листопаді минулого року Ізраїльський інститут демократії виявив, що 70 відсотків опитаних арабів уважають себе частиною Ізраїлю, що більше порівняно з 48 відсотками до війни. Це є найвищим показником за 20 років, протягом яких проводилось опитування. Проте лише 27 відсотків арабів висловили оптимізм щодо майбутнього Ізраїлю порівняно з 72 відсотками євреїв.
А от деякі побоювання Азара Аджаджа, президента Назаретського євангельського коледжу, не справдилися.
Атака Ірану змусила проводити міжконфесійну зустріч віруючих північного Ізраїлю в Zoom. І там він був єдиним євангельським християнином поряд із жменькою християн інших конфесій і кількома десятками юдейських лідерів. Він почав свою промову з засудження ХАМАСу й співчуття родинам заручників. З деяким внутрішнім трепетом він засудив насильство та смерть невинних палестинців, оскільки такі заяви часто трактуються як антиізраїльські.
Він наполягав, що припинення вогню є необхідністю.
«Реакція перевищила мої очікування. Ніхто не виправдовував те, що сталося з народом Гази, – сказав Аджадж, який називає себе палестинцем-громадянином Ізраїлю. – Це дає надію, що вони хочуть жити разом у повазі та гідності».
Кілька учасників звернулися до нього згодом і запросили взяти участь у спільній Молитві за мир, проголошеній на міжрелігійному форумі «Дух Галілеї», учасниками якого є рабини усіх юдейських традицій:
Боже, Аллах, Хашем!
Зміцни руки тих, хто прагне миру в нашому регіоні.
Нехай вони знають і відчувають, що вони не самотні,
за ними стоїмо всі ми, люди всіх віросповідань, віку, статі,
які моляться за мир і тишу на нашій землі.
Нехай усі заручники повернуться до своїх домівок.
Ми молимося про кінець цього порочного кривавого кола.
Нехай ця земля стане життям для всіх її мешканців віднині й надалі.
І ми скажемо: Амінь.
У районі Галілеї проживає трохи більше половини із 2 мільйонів ізраїльських арабів.
Для миротворців важливо говорити віч-на-віч, сказав Аджадж, щоб розвивати й підтримувати добрі стосунки. І хоча вони були змушені провести зустріч науковців онлайн, форум «Дух Галілеї» кілька разів із початку війни проводився очно.
Служіння продовжується, як і благовістя. Незважаючи на війну, Назаретський євангельський коледж зміг опублікувати невелику брошуру для церков із відповідями на запитання мусульман щодо того, як Ісус міг бути одночасно Богом і людиною. Колега Аджаджа продовжує без зайвого шуму, але публічно проводити в Єрусалимі дискусії, у яких беруть участь приблизно 20 осіб, які відкриті до пізнання нового.
А кількість студентів у коледжі через війну навіть зросла. Оскільки 10 із 35 студентів проживають поблизу кордону, коледж вирішив перейти на гібридне навчання. Після цього на онлайн-навчання поступили ще 20 студентів. Студенти, які знаходяться в небезпечних зонах перехресного вогню, мають можливість залишатися поруч зі своїми родинами. А інші студенти можуть заощадити на проїзді на навчання й назад, оскільки крах туризму вдарив по бюджету багатьох сімей.
Від себе особисто Аджадж висловив думку, що все буде тільки гірше.
«У секторі Газа безлад, але немає нічого складного – усе можна вирішити, – каже він. – Але погані лідери з обох сторін більше піклуються про свої політичні інтереси».
Припинення вогню, якого він прагне, просував президент США Джо Байден і вимагала Рада безпеки ООН, але воно ще не погоджене ні прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху, ні Ях’єю Сінваром із ХАМАСу. Навіть якщо припинення вогню стане можливим, остаточний мирний план може оминути північний регіон, звідки він родом.
«Хезболла» заявила, що поважатиме перемир'я в Газі, як це було під час першого припинення вогню наприкінці листопада. Міністр оборони Ізраїлю, однак, заявив, що бої з метою витіснення повстанців із районів поблизу північного кордону продовжаться, якщо мирні переговори не увінчаються успіхом.
А це може статися. У 2022 році Ізраїль і Ліван демаркували свій морський кордон.
Проте питання наземного кордону є складнішим: існують 13 ділянок території, які оспорюють обидві країни, включаючи райони на Голанських висотах. Наприклад, перемир’я 2000 року «Блакитна лінія» під егідою ООН розділило село Гаджар навпіл і посилило напруженість навколо сусідньої території Ферми Шебаа, окупованої Ізраїлем.
Резолюція ООН 1701 поклала край місячному конфлікту в 2006 році та закликала до роззброєння всіх ополченців і створення буферної зони в 20–30 км на південь від річки Літані в Лівані, у якій не повинні знаходитися неофіційні збройні формування. Сьогодні «Хезболла» продовжує розгортати тут свої сили, а ізраїльські літаки регулярно порушують повітряний простір Лівану. Побоюючись, що «Хезболла» може здійснити щось подібне до нападу 7 жовтня, про що вона публічно заявила під час військових навчань за п’ять місяців до атаки ХАМАСу, Ізраїль наполягає на виконанні резолюції.
Загрозлива риторика постійно посилювалася протягом останнього тижня, після того як Нетаньяху оголосив про перекидання військ на північ. Прем'єр-міністр Ізраїлю раніше попереджав, що якщо буде повномасштабна війна, Ізраїль перетворить Бейрут на Газу.
Лідер «Хезболли» Хасан Насралла заявив, що відхилив пропозиції підтримуваних Іраном регіональних угруповань приїхати до Лівану та приєднатися до боротьби, яка має вестися «без правил». Він похвалився, що має понад 100 000 бойовиків. Крім того, ця група, яка в США вважається терористичною, за оцінками має 150 000 ракет, у тому числі високоточних.
«Ситуація дуже складна й загрозлива, – сказав Аджадж. – Я сподіваюся на політичне вирішення, але не знаю, як його досягти».
Не знає цього й 25-річна католичка з Назарету Ясмін Маззаві. Але вона готова допомагати.
Вона є фельдшеркою-доброволицею в організації «Маген Давид Адом» (МДА), пов’язаній із Червоним Хрестом. З івриту ця назва перекладається як «Червоний щит Давида». Крім того, вона має постійну роботу консультанта-аналітика з бізнесу в 100 км на південь у Тель-Авіві, однак зараз вона працює з дому на випадок відкриття північного фронту.
«З війни ніколи не буває нічого доброго, – каже Маззаві. – Але наш Небесний Батько не залишить нас, і поруч є добрі люди, які нас захищають».
Її безпека трирівнева. Основну підтримку, якої вона потребує, забезпечує її родина та громада. Другий рівень – це МДА, де вона має сильне почуттям приналежності до 30 000 добровольців, які присвятили себе роботі в цій національній службі. Третій рівень безпеки – ЦАХАЛ, де вона має кілька друзів.
Вона ідентифікує себе як ізраїльтянка-християнка арабського походження, причому всі три частини є однаково важливими.
У випадку Маззаві сімейні цінності, успадковані від батьків, сприяли поєднанню її християнської віри та єврейського середовища. Але для багатьох це не так, каже вона. Багато арабів ростуть, не розуміючи національних свят Ізраїлю. І коли вона якось пропустила заняття в старшій школі, щоб з’їздити з колегами з МДА до Освенціма, кілька однокласників присоромили її. Але після бесід із нею дехто з них змінив своє ставлення й навіть також став фельдшером.
Вона не збирається змінювати чиюсь думку, але хоче, щоб між громадами було менше розділень. Вона вважає, що спільні цінності всіх релігій допоможуть побудувати майбутнє без конфліктів, засноване на любові та співчутті.
«7 жовтня показало нам, що історія може повторюватися, – сказала Маззаві, спираючись на свої враження від поїздки до Німеччини. – Араби та євреї бачать одне одного, але не знають одне одного, і ми повинні подолати цей розрив».
Ще одна християнка, яка докладає зусиль у цьому напрямку, – це Невін Еліас, арамейка з Джіша, що в 5 км від кордону з Ліваном. Торік у 39 років вона пішла в армію. І в процесі вона знайшла ще один термін для визначення своєї особистої ідентичності.
«Я сіоністка, – заявила Еліас. – Ми сподіваємося, що … всі християни [будуть] служити в ЦАХАЛі».
В Ізраїлі всі жінки віком від 18 років, які не практикують релігійні обряди, повинні відслужити два роки в армії; чоловіки при цьому мають відслужити на вісім місяців більше. Араби, за винятком друзів, а також ультраортодоксальні євреї звільнені від служби. ЦАХАЛ не робить різниці між християнами та мусульманами, для яких призов є добровільним. Але наші співрозмовники сказали, що як й у випадку арабської спільноти в цілому, в армії служать небагато євангельських християн.
Але Еліас сказала, що ЦАХАЛ хоче, щоб вона була прикладом. У 2014 році представники її спільноти отримали право змінити запис в посвідченнях особи з «араб» на «арамеєць», але неофіційні дані свідчать про те, що до 2022 року в процесі внесення таких змін перебувало близько 4500 осіб – менше 2 відсотків християн в Ізраїлі. Ініціатива уряду спричинила напругу, оскільки це була тактика, спрямована на розділення арабів за віросповіданням та збільшення кількості християн у ЦАХАЛі. Лише кілька сотень мусульман добровільно пішли служити в армію, хоча останнім часом їх кількість зросла.
Син Еліас – один із таких арабів, який служить у бойовій частині.
Вона бажає, щоб більше людей вступало на військову службу ще й тому, що в ізраїльські академії довійськової підготовки, розташованій у Галілеї, євреї та християни живуть разом у казармах протягом шести місяців. Академія була заснована іншим арамеянином із Джіша у 2017 році, і з того часу її закінчило 315 чоловіків і жінок.
Серед євреїв вважається, що ЦАХАЛ є значним «вирівнювальним» фактором, який об’єднує різноманітні єврейські громади Ізраїлю під національною парасолькою. Надія керівників академії дуже схожа на надію Маззаві: щоб арабські студенти вивчали історію сіонізму, а євреї знайомилися з християнськими святами та віруваннями, які, за словами Еліас, не вивчаються в державних школах.
Її рішення вступити до ЦАХАЛу є дуже суперечливим, але Еліас не знехтувала своїм корінням. Вона назвала свій родовий хутір Бірам причиною, по якій Джіш залишається населеним: як й Ікріт, Бірам колись був християнським селом, у яке людям не дозволили повернутися.
Багато хто висловлюється в тому сенсі, як, мовляв, вона могла вступити до ізраїльської армії, яка їх виселила з села. Але вона відстежує ситуацію в кібуцах, з моменту евакуації яких пройшло вже сім місяців. І її єврейські друзі, які все ще не можуть туди повернутися, поділилися своїм відкриттям: «Тепер ми знаємо, що відчували ваші предки, коли їм сказали піти з дому без можливості повернення».
Їхні шанси вона оцінює песимістично.
«ЦАХАЛ очікує завершення операції в секторі Газа, перш ніж зайнятися північчю, – каже Еліас. – Ми відчуваємо, що це буде скоро».
На південному кордоні принаймні один євангельський християнин арабського походження сподівається на це.
«Ви повинні захистити свій народ, тому цей вірус треба знищити, – заявив Салім Шалаш, пастор церкви Ісуса Царя в Назареті. – Ізраїлю … потрібно покінчити з ХАМАСом, щоб люди Гази могли жити в мирі».
Він відверто підтримує Ізраїль і хоче, щоб його служіння дало відповідь на запитання Нафанаїла в Івана 1:46: «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?» Прагнучи побудувати мости між спільнотами, він прагне «помістити Ісаака та Ізмаїла в один дім».
7 жовтня, сказав Шалаш, поставило під загрозу багаторічну роботу з примирення. Його церква надала допомогу 900 сім'ям, переміщеним як із півночі, так і з півдня, але знадобилися місяці, щоб відновити довіру єврейських партнерів.
«Це зробили араби», – казали вони йому.
Лід нарешті скрес на зустрічі з мером, на якій його колега, один з арабських пасторів, помолився за жертв нападу. Після цього багато хто плакав та обіймав його.
Шалаш, який колись не любив євреїв, зосередився на історії про блудного сина. Його тлумачення завжди полягало в тому, що євреї – це ті, хто заблукав, але тепер він зрозумів, що церква, хоч і прищеплена до народу Божого, – це старший брат, який сердиться, що євреїв усе ще приймає Бог. Притча незвичайна тим, що її кінцівка залишається відкритою.
«Господь сказав мені: "Це твій вибір", – сказав Шалаш. – Але те, що я кажу, не дуже популярне серед ізраїльських арабів».
Дані опитування показують, що більшість із них віддають перевагу життю в Ізраїлі, ніж у будь-якій майбутній палестинській державі. Але образи глибокі.
Складаючи сьогодні близько 20 відсотків населення Ізраїлю, арабські громадяни походять від тих 150 000 арабів, які залишилися тут після війни 1948 року. Понад 700 000 біженців втекли або були вигнані з Ізраїлю під час війни, і їм не дозволили повернутися.
У всьому Ізраїлі сьогодні араби є менш забезпеченими, ніж їхні сусіди-євреї. До COVID-19 близько 45 відсотків арабських сімей жили за межею бідності, порівняно з 13 відсотками євреїв. Рівень освіти також нижчий: вищу освіту мають 15 відсотків, порівняно з 33 відсотками євреїв.
Християни складають 8 відсотків арабської спільноти та 2 відсотки населення Ізраїлю в цілому. Зважаючи на напруженість у регіоні, багато, але не всі, вважають за краще мовчати.
«Деякі хочуть лише молитися, інші – робити публічні заяви, – каже Тумех Одех, юрист із Кафр-Ясіфа, села з більшістю християнського населення в 16 км від кордону. – Загалом ми вважаємо за краще не наражатися на небезпеку. Але як віруючі ми повинні виступати проти несправедливості».
Він упровадив цей принцип у своїй професійній діяльності, допомагаючи ізраїльським арабам та арабкам, дружини або чоловіки яких є палестинцями Західного берега, отримати право на проживання в Ізраїлі, оскільки закон 2003 року скасував автоматичне надання громадянства в подібних випадках. Але якщо держава робить щось правильне, він віддає їй належне: він живе також у Маалот-Таршіху й схвально висловлюється про поліцію, яка не дала поширитися антиарабським діям, викликаним гнівом із приводу подій 7 жовтня, який він категорично засуджує.
Але все ж є диспропорції.
«Ізраїль сильний і має владу над палестинцями, – сказав Одех. – Ми повинні говорити про кривду, учинену проти них державою, але й не нехтувати при цьому кривдою, учиненою проти євреїв».
Його думка відображає його чотиристоронню ідентичність: він араб, палестинець, християнин та громадянин Ізраїлю. Він сумує за минулими часами, коли уряд не допускав єврейські екстремістські групи до парламенту; сьогодні вони займають ключові пости в кабінеті.
Ситуація тільки погіршується, сказав Одех, але його віра дає таку відповідь на ці проблеми: добрий самарянин. Ісус склав цю притчу в якості відповіді законнику й на докір усім, хто нехтує милосердям. Натомість Одех схвально ставиться до Ради євангельських церков Ізраїлю за збір 13 000 доларів для надання притулку переміщеним особам і допомоги тим, хто постраждав від економічного спаду, як арабам, так і євреям.
Рада представляє 35 помісних церков із таких деномінацій: Асамблея Бога, баптисти, Брати, Назаряни та церкви Християнського місіонерського Альянсу. Рада раніше вже надсилала гроші для допомоги постраждалим від пандемії на Західному березі річки Йордан, жертвам вибуху в порту Бейрута в 2020 році, а також потерпілим від торішнього землетрусу в Туреччині та Сирії.
«Ми намагаємося допомогти всім, хто цього потребує, – сказав Одех. – Ненависть породжує тільки більшу ненависть, і тільки світло може прогнати темряву».
Таке його бачення Ізраїлю та регіону. Він сказав, що мир спочатку повинен прийти через уряди, навівши Єгипет і Йорданію в якості прикладу. Якщо дотримуються права людей і настає певне процвітання, то протягом покоління воно закріплюється серед населення країни.
На його переконання, справжній мир із палестинцями знищить будь-яку ворожість, яку могли б експлуатувати ХАМАС або «Хезболла». І дуже допомогло б відокремлення конфлікту від релігії, каже Одех, оскільки він розчарований діями як ізраїльських поселенців, так й ісламістських ідеологів.
Опитування показує, що 62 відсотки ізраїльтян підтримують рішучу атаку на «Хезболлу». Проте Одех налаштований скептично. «У мене немає рецептів, але взаємне вбивство погіршує ситуацію для обох сторін, – сказав він. – Єдиним рішенням є мир, що приведе всіх до добра».
Тим часом жителі півночі залишаються в підвішеному стані. Евакуйовані наразі не можуть безпечно повернутися назад, сказав Одех. Ополченців необхідно відкинути від кордону, сказав Маззаві. Шалаш зазначив, що проекти гуманітарної допомоги буксують через проблеми зі збором коштів. Аджадж зауважив, що в той час як християнські пожертви вливаються в єврейські організації, арабською церквою нехтують.
Але всі наші співрозмовники погоджуються з Джиріс.
«Я молюся, щоб не було війни з Ліваном, – сказала вона. – А рішенням для обох сторін є пізнання Ісуса».
