Перед світанком 7 жовтня 2023 року Саліма Мунайєра розбудила його дружина Кей. Вони були у своїй квартирі в Єрусалимі. На мобільний телефон одне за одним надходили повідомлення.
"WhatsApp збожеволів», – сказала Кей.
Мунайєр потягнувся за телефоном. Родичі з тривогою повідомляли, що вони чують сирени повітряної тривоги, що не було рідкістю для Ізраїлю й зазвичай тривало недовго. Але цього разу сирени не замовкали.
Невдовзі вони дізналися, що сталося – бойовики ХАМАС із Гази запускали по Ізраїлю ракети, кількість яких сягнула кількох тисяч. Вони також перейшли кордон та стали вбивати мирних жителів. Мунайєр став свідком найкривавішого терористичного акту в історії своєї країни.
Він схопився з ліжка й побіг будити синів.
Даніель Мунайєр, другий син Саліма, згадує, як батько забіг до його кімнати з криком: «Даніель, почалося. Це війна».
Даніель схопився за голову: «О, Господи, помилуй. Господи, помилуй».
68-річний Салім є засновником релігійної миротворчої організації «Мусалаха», яка працює над відновленням стосунків між ізраїльтянами та палестинцями за допомогою, за словами Саліма, біблійних принципів примирення. Даніель, якому 32 роки, є виконавчим директором цієї організації.
Організація була заснована в 1990 році та є найстарішою й найвідомішою християнською миротворчою організацією в Ізраїлі та Палестині. Її назва арабською означає «примирення», і від світських миротворчих організацій вона відрізняється тим, що протягом ось уже більше трьох десятиліть використовує у своїй роботі підхід, заснований на вірі.
Мунайєри не були шоковані тим, що ХАМАС напав на Ізраїль, хоча вони не очікували такого витонченого та жорстокого кровопролиття, внаслідок якого загинуло близько 1200 ізраїльтян. Не чекали вони й нищівної воєнної відповіді Ізраїлю, яка забрала життя понад 30 000 жителів сектору Газа, зокрема багатьох жінок та дітей. Протягом багатьох років Салім говорив: «Справи кепські. Якщо ми щодня не працюватимемо заради миру, війна пред'явить нам дуже високу ціну».
Рік тому в адресованій християнам статті в «Джерусалем Пост» Даніель написав: «Не обманюйтеся припиненням вогню. Усі складові нового циклу насильства в наявності. Це лише питання часу».
Люди не хотіли слухати. Навіть Кей втомлювалася від того, що знову й знову чула ті самі попередження. «Ти весь час кажеш, що ситуація нестійка, але нічого не змінюється», – говорила вона Саліму.
Проте ставало дедалі гірше: ізраїльський уряд зміщувався все далі в бік агресивних правих сил, країна була поділена через політику прем'єр-міністра Біньяміна Нетаньяху, при цьому Ізраїль зміцнював відносини з дедалі більшою кількістю арабських країн. Було ясно, що потреби та вимоги палестинців у списку пріоритетів Ізраїлю відсуваються на задній план.
Події 7 жовтня ще більше відштовхнули багатьох ізраїльтян від ідеї миротворчості. Проте Мунайєри вважають роботу «Мусалахи» ще важливішою, ніж будь-коли. За їхніми словами, доказом є руїни: миротворчість і примирення не просто важливі – вони вкрай необхідні. Але «Мусалаха» проповідує мир та примирення вже понад 30 років. Чи може організація запропонувати щось нове зараз, коли відносини між ізраїльтянами та палестинцями погані, як ніколи, а примирення стало лайкою для багатьох людей з обох боків? Чи актуальна зараз робота, яку проводить «Мусалаха»?
Я провела тиждень в Ізраїлі та на Західному березі річки Йордан, зустрічаючись із пасторами, молодіжними лідерами, лідерами YMCA, гідами, юристами та студентами з числа палестинських християн та месіанських євреїв. Багато хто з них не є професійними борцями за мир, але, наскільки я можу судити, усі вони серйозно ставляться до Нагірної проповіді Ісуса й прагнуть утілити в життя його слова: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Мт. 5:9).
Проблема в тому, що коли я говорила приблизно з двома десятками людей про те, що означає миротворчість, то отримала майже два десятки різних відповідей. Це дилема Ізраїлю та Палестини: для євреїв загалом «мир» означає безпеку та захист Ізраїлю в довгостроковій перспективі. Це означає розгром ХАМАС, навіть ціною значних людських жертв. Для палестинців «мир» означає відновлення землі та гідності, які були втрачені після заснування держави Ізраїль. Це означає боротьбу за рівні права й свободи, що для багатьох включає підтримку ХАМАС і такі ж значні людські жертви.
Ще до 7 жовтня між цими двома таборами все більше відчувалося протистояння. Це факт, який уже давно непокоїть лідерів «Мусалахи». Як ви можете досягати миру, якщо навіть не знаєте, як він виглядає?
Салім Мунайєр ріс у стародавньому місті Лод і засвоїв два таких правила: не забувай свою історію; не говори про неї. «Раніше це був мій будинок, – казав йому батько, указуючи на муніципальну будівлю. – Тут ми вирощували оливкові дерева та апельсини». Нікому не говори про це, попереджав його батько: «З дому до школи, зі школи одразу додому. Ні з ким не розмовляй».
Лод, у якому сьогодні знаходиться міжнародний аеропорт імені Бен-Гуріона, протягом багатьох століть був переважно арабським містом. Так тривало до 1948 року, коли ізраїльські війська окупували його та вигнали більшість арабів. Батько Саліма був одним із приблизно 200 місцевих християн, які змогли залишитися, знайшовши притулок у церкві, але він утратив свій будинок та сільськогосподарські угіддя. На момент народження Саліма 1955 року населення Лода приблизно на 30 відсотків складалося з арабів; інші були переважно єврейськими іммігрантами, які самі були вигнані з арабських країн.
У школі Салім вивчав історію країни через призму сіонізму, і цю точку зору він почав ставити під сумнів ще в старшій школі. Одного разу вчитель повторив одну з тих речей, яким завжди вчили Саліма – що євреї прийшли та створили сад у безплідній пустелі, що араби пішли, хоча євреї переконували їх залишитися. І тоді Салім не витримав.
«Погляньте у вікно, – сказав він. – Бачите ці апельсинові гаї? Вони належали моїй родині. Бачите ту церкву? Ті будинки? Вони належали палестинцям».
Тим часом Салім уже встиг відчути, як виглядає єдність. У 70-х роках він відвідував заняття з вивчення Біблії в будинку свого дядька, на яких були присутні як палестинці, так і євреї. У той час багато євреїв приходило до віри в Ісуса, й оскільки Салім вільно говорив на івриті, він вів заняття з вивчення Біблії для цих молодих новонавернених євреїв. З часом група виросла з кількох людей до сотні віруючих. Цей досвід визначив його майбутнє. Салім продовжив вивчення богослів'я у Фуллерівській теологічній семінарії в Каліфорнії, а потім у 1985 році повернувся до Ізраїлю.
Через рік Салім почав викладати у Віфлеємському біблійному коледжі у Віфлеємі, Західний берег річки Йордан. Тоді вперше Салім став свідком життя палестинців за окупації. «Я був шокований», – згадує він. Він бачив, як військовослужбовці Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) били палестинців, змушували їх стояти під дощем і принижували батьків на очах їхніх дітей. Він бачив, як його ізраїльські друзі, ті ж добрі люди, з якими він спілкувався в коледжі, перетворювалися на невпізнаваних агресорів у оливково-зеленій формі.
Перша інтифада, що арабською означає «струшування», почалася в 1987 році й тривала шість років. Палестинці в основному протестували проти ізраїльської окупації за допомогою масових бойкотів, будівництва барикад та громадянської непокори, але багато хто також удавався до насильства, наприклад, вони кидали каміння та коктейлі Молотова.
Студенти Саліма у Віфлеємі ставили йому питання, що виходили за межі його богослівської освіти: «Чи маємо ми брати участь у демонстраціях?», «Чи можемо ми кидати каміння в солдатів?», «Єврейські поселенці пограбували нашу землю під приводом, що Бог дав їм цю землю. Що насправді говорить Біблія?»
Тим часом Салім проводив навчання також для ізраїльських студентів-євреїв у центрі вивчення Біблії в Тель-Авіві-Яффі. У них виникали проблеми власної ідентичності: «Як ми можемо бути євреями й вірити в Єшуа?», «Як ми можемо називати себе християнами, якщо християни століттями переслідували наш народ?» Салім подумав, що його єврейським та палестинським студентам буде корисно почути про проблеми ідентичності, що виникають у протилежної сторони, тому в 1990 році він організував зустріч між ними.
«Це була катастрофа», – сказав Салім. Майже одразу студенти почали кричати один на одного. Сторони не змогли домовитися про те, які поняття слід використовувати для опису поточних подій. Чи це була окупація? Опір? Тероризм? Розмови про богослів'я, а саме про те, що Біблія говорить про землю Ізраїлю, лише погіршували ситуацію. Розмова не склалася. Начебто обидві сторони читали різні Біблії й не могли прийти до спільного знаменника.
Можливо, зустріч пасторів пройшла б краще, подумав Салім. Він запросив 14 пасторів, сімох євреїв та сімох палестинців, до церкви в Єрусалимі, щоб обговорити поточні події. «Все було ще гірше», – сказав він. Це турбувало Саліма. Чи могло Тіло Христове знайти щось спільне в цьому питанні?
Тоді в Біблійному центрі він зустрів друга, який також відчував свою відповідальність за ворожнечу між палестинськими і єврейськими віруючими. Еван Томас був месіанським євреєм із Нової Зеландії, який іммігрував зі своєю дружиною до Ізраїлю в 1983 році, щоб підтримати молоду ізраїльську месіанську громаду.
До Першої інтифади євреї та араби поклонялися Богові разом. Але схоже, що внаслідок конфлікту був піднятий килим і весь бруд з-під нього був виметений назовні. «На передовій зіткнулися наші діти», – сказав Томас. Палестинці лютували через те, що їхні одновірці вступали до ЦАХАЛу й піднімали зброю проти їхнього народу, євреї ж не могли зрозуміти, як їхні одновірці могли підтримувати інтифаду, яку вони вважали антиізраїльською.
Офір Берман для Christianity TodayЯкось після занять Салім підійшов до Томаса. «Я турбуюся за Тіло Христове», – сказав він. Світські групи обговорювали мирні угоди та вирішення конфлікту, але ніхто не говорив про примирення. Християни були зайняті спасінням, але мало хто займався критичними проблемами, які розділяли християн. Салім запропонував створити християнську організацію для вирішення обох проблем. Що на це скаже Томас?
«Ми маємо це зробити, – відповів Томас. – Починати треба негайно».
Салім зателефонував до однієї месіанської єврейки, яку він знав ще зі школи, на ім'я Ліза Лоден. Вона в 1974 році іммігрувала до Ізраїлю зі Сполучених Штатів разом зі своїм чоловіком, коли відчула тверде переконання бути «світлом та свідченням».
Ще до дзвінка Саліма Лоден була засмучена нерівністю, яку вона бачила між палестинцями та євреями. Вона бачила розбіжності в бюджетах арабських та єврейських муніципалітетів Ізраїлю. Вона бачила дискримінацію щодо ізраїльтян-палестинців під час прийому на роботу. Вона чула, що деякі євреї говорили про палестинців: що вони, мовляв, брудні, нецивілізовані та ненадійні.
Потім вона зустріла кількох християн із Західного берега. Один молодий палестинець прямо спитав її: «Навіщо ви прийшли на нашу землю?»
Це змусило Лоден зайнятися не дуже приємним дослідженням Накби (арабською «катастрофа») – так було названо насильницьке вигнання та переміщення арабів у Палестині під час війни 1948 року. Тому коли Салім запитав, чи згодна вона приєднатися до нього й запустити в рамках «Мусалахи» програму для жінок, вона відразу погодилася. «Це була відповідь на молитву», – згадувала вона.
З самого початку «Мусалаха» була націлена на співпрацю між палестинськими та єврейськими віруючими. Першою проблемою стала організація спілкування євреїв та палестинців так, щоб між ними не виникало словесних перепалок. Потрібно було щось творче, щось, що могло б відвернути людей від конфлікту й змусити їх побачити в одне одному вразливих людей.
«У розпачі ми зробили дещо радикальне», – сказав Салім. Вони організували ретріт і повезли перших учасників до пустелі на верблюдах. Схоже, що там, за суворих умов у оточенні пісків, ця «зустріч у пустелі» спрацювала. Протягом чотирьох днів євреї та палестинці збиралися разом біля вогнища й говорили про свою віру, сім'ї та життя. Вони разом ночували в наметах під небом, усіяним діамантами. Вони гуляли та молилися серед дюн. І вони з тривогою слухали одне одного.
«Пустеля – нейтральна територія, – сказав Салім. – У пустелі не видно нерівності сил. Вона зруйнувала концепцію "ми" та "вони"».
Зустрічі в пустелі тривали десятиліттями, і хоча з початком війни вони були поставлені на паузу, вони мали стати тільки початком. «Мусалаха» розглядає примирення не як разову подію, а як поступовий, безперервний процес. Після зустрічі в пустелі, яку лідери називають етапом «алілуйя та хумус», учасникам пропонується обговорити свої розбіжності під час майстер-класів, семінарів та поїздок. Вони розповідають про свої образи на особистих зустрічах. Вони обговорюють ідентичність, прагнучи зрозуміти те, як вони бачать себе самі, підтвердити індивідуальність інших та однакову цінність одне одного як членів Тіла Христового. Бажаючі можуть піти ще далі, критично проаналізувати й визнати свою роль у несправедливості та зайнятися правозахисною діяльністю.
На момент упровадження це був новий підхід до ізраїльсько-палестинського конфлікту. Перші десять років існування «Мусалахи» були наповнені ентузіазмом та оптимізмом. Мирний процес в Осло в 1990-х роках породив надії на те, що ізраїльтяни та палестинці колись зможуть мирно співіснувати, а зустрічі «Мусалахи» давали впевненість у тому, що Христос може подолати розбіжності між двома народами.
Даніель Мунайєр народився якраз у ті роки. Він пам'ятає, як батько перетворив крихітний підвал їхньої квартири на імпровізований офіс із двома столами та диваном, а потім усамітнювався там, займаючись дослідженнями, складаючи навчальні програми та готуючись до конференцій. Мати заспокоювала хлопчиків, коли вони поводилися надто галасливо.
Однак на другому десятилітті існування «Мусалахи» бульбашка луснула. Переговори щодо мирної угоди між прем'єр-міністром Ізраїлю Егудом Бараком та головою Палестинської автономії Ясиром Арафатом провалилися. Друга, набагато кривавіша ісламська інтифада спалахнула у 2000 році, забравши життя понад 3000 палестинців і 1000 ізраїльтян. Більшості людей здавалося, що це також зруйнувало можливість створення двох держав із незалежною Палестиною.
На початку 2000-х років Ізраїль почав зводити на Західному березі те, що зараз є 700-кілометровою стіною з бетону й колючого дроту, яка фізично поділяє два народи. Ізраїльтяни розглядали це як необхідний захід безпеки. Палестинці сприйняли це як прояв расової сегрегації та незаконну узурпацію частини своєї землі. (Стіна була побудована на відстані 18 км від «зеленої лінії», міжнародно визнаного кордону між Ізраїлем та палестинською територією.)
Якось Даніель гостро усвідомив свою ідентичність як «не такого». Будучи ізраїльтянином палестинського походження, він належить до меншості; будучи християнином, він належить до меншості так би мовити подвійно. Даніель та троє його братів відвідували єврейські школи, де вони були єдиними палестинцями. Проте їхні арабські двоюрідні брати та сестри вважали їх «англомовними білими кузенами», тому що їхня мати – британка. А коли вони бували в Англії, їхні темні обличчя різко контрастували з натовпом.
Брати Мунайєри відчували себе також виключеними з міжнародної релігійної спільноти. Християни, які відвідують Святу Землю, схоже, більше зацікавлені в спілкуванні з «обраним народом», ніж із ними, сказав Даніель.
Офір Берман для Christianity TodayТим часом брати чули, що євреї говорили про палестинців, що палестинці говорили про євреїв і що християни за межами країни говорили про Обіцяну Землю. У певному сенсі вони були типовими дітьми фундаторів руху, які оцінювали служіння своїх батьків із позиції учасників та спостерігачів, що представляють безліч культур. Молоді люди часто обговорювали ідеї з прочитаних книг: теологію звільнення, яку досліджували Джеймс Коун, Густаво Гутьєррес і Наім Атік, а також поселенський колоніалізм, розкритий такими вченими, як Едвард Саїд, Махмуд Мамдані й Франц Фанон.
Те, що вони читали, торкалося їх, оскільки вони росли ізраїльськими християнами палестинського походження. Вони енергійно обговорювали ці теми з батьком за вечерею, у машині та за склянкою віскі. І вони давили на Саліма непростими питаннями: «Яке місце в процесі примирення займають визволення та справедливість?», «Як нам примиритися з нашими сусідами, коли вони поміщають нас у громадську систему, яка пригнічує нас і дегуманізує?»
З погіршенням відносин між ізраїльтянами та палестинцями всередині «Мусалахи» також назрівав розрив, що досі засмучує Саліма та Даніеля. За останнє десятиліття організація втратила прихильність більшості месіанських євреїв.
За винятком щорічного літнього табору для дітей, месіанські євреї більше не беруть участі в роботі «Мусалахи». За словами Мунайєрів, це тому, що організація не підтримує політики та теології сіонізму. Томас, месіанський єврейський пастор, який служив у правлінні «Мусалахи» протягом 29 років, сказав, що довіра була підірвана, коли організація стала брати участь у конференції «Христос на блокпосту», що проводилася раз на два роки Віфлеємським біблійним коледжем.
Згідно з веб-сайтом конференції, вперше вона відбулась у 2010 році з метою забезпечення «можливості для євангельських християн у молитві шукати належного розуміння питань миру, справедливості та примирення». На конференції також різко критикувався християнський сіонізм.
Більшість месіанських євреїв вважали конференцію не просто заснованою на неправильному розумінні ситуації, а й надзвичайно антисемітською. Вони звинувачували конференцію в тому, що вона надала свою платформу для ораторів, які підтримують суперсесіонізм (ідею про те, що церква замінила Ізраїль у Божому заповіті та планах), зокрема, для Самі Авада, виконавчого директора Holy Land Trust, і Мітрі Рахеба, засновника та президента Університету Дар аль-Каліма, Віфлеєм. «За Ізраїль», медіа-служіння Ізраїльського біблійного коледжу, назвалоконференцію «однобокою, палестинською антиізраїльською політичною програмою», яка «сприяє руйнуванню єврейської держави на ізраїльських землях».
У 2012 році месіанські організації по всьому світу опублікували спільну заяву з критикою конференції: «Ми визнаємо та глибоко стурбовані проблемами палестинських християн. Проти чого ми заперечуємо, то це проти конференції, яка є виключно пропалестинською та антиізраїльською, але водночас позиціонує себе як конференція з питань миру та примирення». У заяві йдеться, що будь-які зусилля щодо встановлення миру та примирення між євреями та неєвреями «мають визнавати, що дари й покликання Бога стосовно нашого єврейського народу є незворотними й діють досі».
«Мусалаха» отримала запрошення виступити на конференції з доповіддю про примирення. І Салім, і Томас прийняли запрошення, хоча пізніше Томаса різко критикували за це й навіть погрожували йому смертю. Але тоді Томас почував себе зобов'язаним бути присутнім на конференції. Як я міг там не бути? – сказав він. – Я стільки років говорю про примирення. Це саме те місце, де мені потрібно було виступити».
Але озираючись назад, Томас називає своє рішення виступити на конференції «серйозною помилкою». Тепер він уважає, що участь «Мусалахи» стала «переломним моментом» та «нечуваною наругою та образою для всієї месіанської спільноти». Щойно «Мусалаха» втратила довіру месіанських євреїв, вона втратила «одного з наших найважливіших партнерів».
Лоден входила до ради директорів «Мусалахи» протягом 29 років, але у 2019 році вона подала у відставку. Протягом багатьох років вона бачила, як жінки в «Мусаласі» будують дружні стосунки. Вперше багато єврейських жінок дізналися про Накбу, а багато палестинських жінок дізналися про Голокост і євреїв, які втекли до Ізраїлю після того, як багато країн зачинили для них свої двері.
Але деякі єврейські жінки сказали Лоден, що вони розчаровані. «Тут ми завжди винні, – сказали вони їй. – Ми завжди маємо просити вибачення. А як щодо палестинських смертників та ракетних обстрілів?» – питали вони.
«Вони відчували, що взаємного розуміння того, що страждали обидва народи, не було», – сказала Лоден. Багато єврейських жінок вибули з програми.
Сьогодні більшість учасників програм «Мусалахи» – це світські ізраїльські євреї, палестинські мусульмани та палестинські християни. Організація бажає працювати з месіанськими євреями, сказали мені Мунайєри, але взаємності немає. І якщо він про щось і шкодує, сказав Салім, то це про те, що він не діяв досить швидко, щоб охопити також і нехристиян. Чому примирення має обмежуватися віруючими?
Ця зміна ставлення призвела до відставки Лоден. «Моя пристрасть – бачити, як Тіло Христове примиряється, розвивається разом і живе Царством Божим, яке є серед нас, – сказала вона мені. – "Мусалаха" зараз над цим не працює».
Томас пішов з інших причин. У 2019 році він проводив екскурсію для молоді з числа месіанських євреїв та німецьких християн у концтаборі Освенцім, і тут йому на думку спав уривок з Іоанна 17:21 і він раптом зрозумів: «Я усвідомив, що примирення ніколи не планувалося як самоціль». За його словами, мета миротворчості – засвідчити світові, що Ісус – це Месія. Він поділився своїм розумінням із Салімом, який із ним не погодився. Томас, чиє серце належало месіанській громаді, вже тоді відчував, що він став непотрібним у «Мусаласі» з огляду на її зсув у бік світських євреїв. Тож він подав у відставку.
Але не тільки ізраїльські віруючі залишали «Мусалаху». Залишали її й палестинці.
Саліму Анфусу було 16 років, він прагнув зрозуміти духовні істини й навчався на католицького священика, коли вибухнула Друга інтифада. Конфлікт пробудив його громадську свідомість, але зламав віру. Як він міг служити священиком серед своїх братів-палестинців, питав він сам себе, указуючи їм на Бога, який, судячи з усього, уподобав євреїв і дозволив їм закидати його народ бомбам, виселяти з будинків, захоплювати їхні землі, стежити за ними, встановлювати для них комендантську годину та блокпости? Він залишив семінарію та віру.
Анфус вирішив вивчати журналістику у Віфлеємському біблійному коледжі. Там він уперше почув біблійні відповіді на важливі для нього богослівські питання. Його стосунки з Богом відновлювалися, але він усе ще кипів ненавистю до Ізраїлю й розчарувався тим, що церква недопрацьовує. Якось він зробив гігантський плакат із зображенням мертвих палестинських дітей та уламків будинків і написав на ньому великими літерами: «Де ти у всьому цьому?» Він повісив його на дошку оголошень у вестибюлі, і за це його мало не вигнали з коледжу.
Багато хто не сприймав його серйозно. Окрім Саліма Мунайєра. Він бачив у Анфусі юнацький вогонь, який міг бути ефективним, якщо його спрямувати в потрібне русло. Через кілька місяців він розшукав студента в гуртожитку й запитав: «Ти любиш подорожувати?».
«Так».
«У нас планується поїздка до пустелі в Йорданії. Хочеш поїхати?»
«Звичайно».
Тоді, у 2004 році, Анфус мало що знав про «Мусалаху». Він поїхав, бо поважав Саліма, і крім того, він думав, що було б чудово потусуватись у пустелі з іншими молодими хлопцями та дівчатами.
Першого вечора в йорданській пустелі Анфус сидів поруч із доброзичливим молодим чоловіком, який виявився месіанським євреєм, який закінчував військову службу в ЦАХАЛі. А потім Салім поселив Анфуса в один намет із іншим ізраїльським євреєм. Тієї ночі Анфус не міг заснути. Але поступово він перестав бути таким настороженим. Чому б не дозволити Христу бути мостом? У «Мусаласі» він потоваришував із ізраїльськими євреями, і ця дружба тривала довгі роки.
Майя Левін для Christianity TodayПотім у 2014 році в секторі Газа вибухнула війна. Бойовики ХАМАС випустили тисячі ракет і вбили трохи більше ніж 70 ізраїльтян; під час операції ЦАХАЛу загинуло понад 2000 палестинців. Анфус бачив, що його друзі-євреї публікували на Facebook повідомлення на підтримку ізраїльської армії, а для нього це було рівносильно підтримці різанини його народу. Але його друзі-євреї сказали, що їм довелося боронитися. Вони на підвищених тонах обмінювалися повідомленнями, і це неминуче переростало в богослівські дебати. Тому Анфус натиснув кнопку «Видалити з друзів» навпроти всіх євреїв, з якими він познайомився через «Мусалаху».
«Справа не в тому, що Христос недостатньо конкретний, – сказав мені Анфус через кілька років, коли ми сиділи в ресторані, де подають шаурму, в Бейт-Сахурі, неподалік Віфлеєма. – Мабуть, недостатньо конкретними були підвалини, які, як ми думали, ми будуємо». За його словами, розбіжності були надто глибокими: «Коли проблеми навалюються на тебе, ти не можеш їх ігнорувати. Тобі доведеться справді щось із цим робити. І коли настав час щось із цим робити, дружба виявилася недостатньо міцною».
Анфус представляє те покоління палестинців, якому набридли спроби примирення, які не передбачають звільнення Палестини від окупації. Він каже, що для нього миротворчість є дуже важливою. У його електронній кореспонденції розміщений такий девіз: «Господи, зроби мене знаряддям Твого миру». Але його визначення миру змінилося. Який сенс у дружбі, каже він, якщо сторони явно нерівні, й одна сторона має намір зберегти цю нерівність? Така миротворчість означає мовчання. Це слабкість! Нині не час бути слабким. Настав час боротися за справедливість».
Протягом п'яти років Анфус був молодіжним лідером євангельської Церкви Еммануїла, однієї з найбільших євангельських громад на Західному березі. Він з ентузіазмом допомагає молодому поколінню примирити віру зі своєю палестинською ідентичністю, і відчуває сум'яття, коли молоді палестинці відходять від своєї християнської віри. «Церква тут не виконує ролі церкви в суспільстві, – сказав він. – І тому молоде покоління пішло зовсім в іншому напрямку».
Анфус також посварився зі своїм старшим пастором Ніхадом Салманом. Салман погоджується з тим, що Ізраїль пригнічує палестинців, які перебувають під «злою» окупацією. Він і сам живе в окупації. Але він сказав мені, що його пріоритет як духовного лідера – це «вести людей до поклоніння Богу, незважаючи на війну, біль та страждання». За його словами, є достатньо людей, які закликають до соціальної справедливості, але так мало пастирів, які ведуть палестинців до радості та миру в Бозі серед негараздів. Миротворчість для нього означає примирення людей із Богом. «Тоді, – сказав він, – ви зараз же примиритеся з вашими сусідами».
Такий підхід до миротворчості розчарував Анфуса. «Добре, але я вже примирився з Богом, – сказав він пастору. – Що ж мені робити далі? Чи я маю сидіти на лавці й чекати, поки всі інші не примиряться з Богом? У мене таке відчуття, ніби ти досі ставишся до мене як до малюка, хоча я вже закінчив університет».
Зрештою Анфус розчарувався, покинув Церкву Еммануїла та приєднався до Євангельсько-лютеранської церкви Різдва, нинішній пастор якої Мунтер Ісаак є директором конференції «Христос на блокпосту» та давнім членом правління «Мусалахи».
Ісаак виступає за примирення протягом ось уже двох десятиліть. Він почав проводити зустрічі в пустелі, коли йому було 20 років. «Я вірив у це, – сказав він мені, коли ми розмовляли з ним в офісі його церкви у Віфлеємі. – Я вірив, що єдиний істинний шлях до миру – це віра в Ісуса. Якщо ми маємо Ісуса, ми маємо мир».
У перші роки проведення конференції «Христос на блокпосту» Ісаак наполягав, щоб у ній брали участь месіанські євреї. «Я був дуже відданий цій ідеї», – сказав він, згадуючи, як він годинами відвідував месіанських євреїв і запрошував їх на конференцію. Їм він казав: «Ми не можемо говорити про конфлікт без вас».
Тому він був дуже розчарований, коли почув від месіанських євреїв думку, що конференція є антисемітською політичною пропагандою.
З роками Ісаака все більше турбувала миротворчість у тому вигляді, у якому він її знав. Можливо, люди й дізнавалися про різні точки зору, але палестинці все ще не були вільними. Фактично, можливість створення палестинської держави здавалася ще більш віддаленою, ніж будь-коли: за останні шість десятиліть понад 750 000 єврейських поселенців за підтримки з боку ізраїльської держави звели добре озброєні, забарикадовані поселенняпо всьому Західному березі, перетворюючи те, що мало стати палестинською державою, на свого роду швейцарський сир.
Ісаака також турбувала сіоністська теологія, яку він вважав хибною, оскільки вона позбавляла легітимності існування та гідність палестинців і підтримувала ізраїльську окупацію. Він вірить у важливість примирення, але згодом почав задаватися питанням, чи не задовольняє він бажання людей просто почуватися краще, не роблячи при цьому нічого для вирішення конфлікту.
Поворотний момент для нього настав у 2016 році, коли він приєднався до групи з приблизно 30 палестинських християн та месіанських євреїв у рамках Лозаннської ініціативи щодо примирення в Ізраїлі та Палестині. Ісаак, Салім та Лоден допомогли організувати цю зустріч.
Протягом кількох днів група разом молилася й поклонялася Богу в Ларнаці (Кіпр) у пошуках єдності щодо конфлікту. Ісаак виступив із презентацією, яка доводила, що Божа обітниця Аврааму та його нащадкам більше не стосується лише євреїв та землі Ізраїлю, але тепер стосується всіх дітей Божих та всієї землі. Ісус, стверджував він, був зацікавлений у Божому Царстві, а не в землі Ізраїлю.
Один із учасників зустрічі групи в Ларнаці, Джеймі Коуен, юрист із числа месіанських євреїв, згадує, як презентація Ісаака викликала в нього почуття «тривоги та стурбованості». «У мене виникали думки на кшталт: "Я щось не впевнений, що ми читаємо одну й ту саму Біблію". Це була класична теологія заміщення», – сказав він. Коуен висловив незгоду з доказами Ісаака, і деякі інші учасники його підтримали. Розгорілися дебати, хтось почав говорити на підвищених тонах, і, зрештою, кожен залишився при своїй думці.
Ці різні погляди на богослів'я Святої Землі є причиною того, що так багато спроб примирення віруючих євреїв та палестинців заходять у глухий кут. Саме тому більшість месіанських євреїв із побоюванням ставляться до таких конференцій, як «Христос на блокпосту», навіть якщо на них засуджується антисемітизм – для них межа між антисіонізмом та антисемітизмом дуже тонка. Земля, яку Бог дав їхнім предкам, є основою їхньої ідентичності та віри.
Однак для багатьох палестинських християн сіонізм є «етноцентричною політичною теологією», яка надає перевагу одному народу за рахунок іншого. Їхня тривала історична присутність на тій землі, якою ходив Ісус, є джерелом гордості й свідченням Божої вірності.
За словами Коуена, той факт, що групі вдалося підготувати й підписати заяву на зустрічі на Кіпрі, було «якимось дивом». Вони годинами сперечалися про те, чи варто використовувати слово окупація. Деякі учасники воліли не підписувати документ, відомий як Ларнакська заява, у якому підтверджується єдність віруючих у Христа та перераховуються кілька ключових розбіжностей між єврейською та палестинською фракціями.
Майя Левін для Christianity TodayЯ чула, як деякі люди відкидали Ларнакську заяву як таку, що не має сили. Але вона мала силу принаймні для деяких людей, які її підписали. Лоден, яка допомогла організувати захід, назвала його «історичним моментом». У будь-якому разі заяви ніколи нічого не змінювали, сказала вона. Скоріше, «заяви – це літопис». Те, що група впливових євреїв та палестинців зібралася разом, написала та підписала документ, саме по собі було історичним досягненням.
Коуен, незважаючи на свою незгоду, назвав це досвідом, що «змінює життя»: «З усього, що я зробив у Ізраїлі з того часу, як приїхав сюди, це поки що було найзначнішим заходом, у якому я брав участь». У Ларнаці він уперше відчув палестинський досвід, і після конференції він продовжив читати таких істориків, як Бенні Морріс, які заперечували його розуміння заснування Ізраїлю. Він також завів нових друзів: один ізраїльський адвокат палестинського походження, якого він зустрів у Ларнаці, запросив його на весілля сина.
Життя Ісаака після Ларнаки теж змінилося. Він повернувся додому фізично та психологічно надламаним. Він був позбавлений можливості пояснювати, захищати та обговорювати слова та фрази, які для нього були не просто думкою, а реальністю. Він підписав заяву лише тому, що відчував тиск. Але йому здавалося, що він поставив свій підпис під чимось, що «узаконило раціоналізацію гноблення мого народу».
Досить, вирішив він: «Я більше не хочу робити нічого подібного».
У 2021 році Ісаак був на зустрічі віруючих ізраїльських євреїв, німецьких євреїв та палестинців. Він нетерпляче слухав людей, котрі ділилися своїм баченням ситуації. Потім він не витримав.
«Я втомився від цього, – сказав він присутнім. – Ми не говоримо про жодні реальні проблеми, включаючи той факт, що ваша теологія використовується для виправдання окупації. Ви є частиною системи, що витісняє мій народ і замінює його вашим. І ви хочете ось так взяти та примиритися зі мною? Та ну!»
Після Ларнаки Ісаак розробив зовсім інший підхід до миротворчості. Він, як і раніше, тихий, скромний і справляє враження лагідного священика. Але він явно прямолінійний і не боїться когось образити. За його словами, перший крок до миру – це назвати речі своїми іменами. Він часто використовує різкі терміни, такі як етнічна чистка, апартеїд і поселенський колоніалізм.
За його словами, спроба бути нейтральним, об'єднання протилежних точок зору не є біблійною миротворчістю. «Для мене ясно, що Бог дійсно приймає чийсь бік – але не за етнічною приналежністю, а бік пригноблених, страждаючих, маргіналізованих. І якщо Бог приймає бік цієї групи людей, то ми також повинні це зробити».
Дехто казав Ісаакові, що він змінився. Вони казали, що він надто агресивний. Що його підхід не спрацює. Він відповідає: «Але чи спрацював м'який підхід?»
У 2019 році, невдовзі після того, як Ісаак змінив свої погляди на миротворчість, Даніель Мунайєр повернувся до Ізраїлю після навчання в США та Англії. Він відхилив пропозиції щодо роботи в Лондоні й повернувся. Він вірив у важливість діяльності «Мусалахи».
Потім, у 2020 році, один його друг із Західного берега сказав Даніелю щось, що спровокувало переворот у «Мусаласі». Ця людина сказала, що йому подобалося брати участь у програмах «Мусалахи» й заводити друзів серед ізраїльських євреїв. Але після закінчення програми він повернувся додому до табору біженців. «Я хочу жити в мирі з ізраїльтянами, – сказав цей друг Даніелю. – Але як? Я не хочу жити в окупації. Я не хочу, щоб моя дочка виросла в цьому таборі біженців. І я не бачу для себе майбутнього. Чи ваші програми наближають нас до якогось іншого майбутнього?»
Ця розмова не давала спокою Даніелю. «Я не міг викинути це з голови, – сказав він. Він відчував, що його друг мав рацію. – Те, що робить "Мусалаха", це чудово, але ми можемо це трохи налаштувати та покращити. Ми можемо зробити це більш відповідним нашим політичним реаліям».
Це спровокувало гарячу розмову між Салімом та його синами. Вони закликали його переосмислити концепцію «Мусалахи». Якщо Ізраїль є колоніально-поселенським проектом, сказали вони Саліму, це має змінити підхід «Мусалахи» до примирення.
Можливо, сказав Даніель батькові, «Мусаласі» слід приділяти увагу не так «спів-існуванню», як ненасильницькому «спів-спротиву». Слід продовжувати працювати над міжособистісним примиренням, але слід також працювати над структурним примиренням, закликаючи до боротьби з системами, які пригнічують і роблять міжособистісне примирення практично неможливим.
Салім слухав, і йому було тяжко. Йому було нелегко припустити, що він, можливо, геть неправильно розумів конфлікт і робота «Мусалахи» могла через це постраждати. Зрештою, після певного пошуку та роздумів, він погодився з Даніелем.
Відбулася зміна варти. Правління «Мусалахи» тепер більше сприймає нове бачення. 2022 року Салім повернувся до ролі консультанта, а новим виконавчим директором став Даніель.
Коли ми зустрілися з Салімом у крихітному офісі «Мусалахи» в промзоні в Єрусалимі, це була жива людина, з проникливими карими очима та сивим волоссям. Як завжди, він не став якось пом'якшувати свої слова.
Спочатку, за словами Саліма, він уявляв собі момент, коли послідовники Ісуса, євреї та палестинці Ізраїлю укладуть мир на Святій Землі, куди Ісус прийшов, де Він помер і воскрес. Це було б дуже сильним свідченням про бажання Бога примиритися зі світом.
«Це була моя мрія, – сказав мені Салім. – І ми зазнали невдачі».
«Мусалаха» сприяла розвитку незліченної кількості дружніх відносин між ізраїльтянами та палестинцями. Вона розробила богословську методологію примирення, яка відрізнялася від інших миротворчих організацій. «Але ми зазнали невдачі, коли справа дійшла до політичної структури всередині та поза церквою, – сказав Салім. – Палестинці не мають рівних із євреями прав».
І все-таки його надія ще не згасла.
«Я досі щиро-щиро вірю, що наша основна ідентичність у Христі замінює собою та збагачує нашу етнічну ідентичність. Я вірю, що ми можемо (і коли я ріс, я мав цю можливість), що палестинці та ізраїльтяни можуть співіснувати, якщо вони рівні». Мир – це не лише розуміння одне одного та узгодження розбіжностей. Мир повинен включати справедливість, звільнення й рівність.
Салім уже давно виступає за справедливість та рівність у миротворчому процесі. Він написав про це в книзі«Очима мого ворога» в співавторстві з Лоден у 2014 році. У цьому нічого нового. Але що змінилося, так це уявлення Саліма про Ізраїль як про колоніально-поселенський проект і розуміння примирення як частини «спів-опору» ізраїльській окупації. Це серйозна зміна в баченні та місії «Мусалахи». Тепер палестинці вважаються більш пригніченою стороною, їм пропонується взяти на себе ініціативу, а організація почала підтримувати певне політичне рішення.
Після подій 7 жовтня більшість ізраїльських євреїв, з якими я розмовляла, були зосереджені не на поспішних миротворчих теоріях, а на шоці та травматичному досвіді, причиною якого став напад ХАМАС, у тому числі зґвалтування жінок, вбивство дітей та старих людей, а також випадок, коли бойовики зв'язали батька та дитину та спалили їх живцем. Це викликало глибоку екзистенційну тривогу в народу, який зазнавав переслідувань протягом усієї своєї тисячолітньої історії.
Палестинські християни, з якими я зустрічалася, не намагалися виправдати дії ХАМАС. Але християни з Західного берега майже не згадували про напад, а натомість говорили про бомбардування Гази. Кожен палестинець, з яким я розмовляла, називав війну в Газі «геноцидом». Коли я просила їх пояснити свою точку зору, вони діставали телефони й показували мені відео зі спустошеними будинками, трупами дітей, загорнутими в білу тканину, і матерями, що плачуть, вкриті попелом. Скинув би Ізраїль сотні 1000 кілограмових бомб, якби бойовики ХАМАС ховалися в єврейських поселеннях? Хто міг би так зробити й чекати при цьому, що Газа виживе? «Якщо це не геноцид, – запитав мене Анфус, – то що тоді геноцид?»
Після нападу «Мусалаха» опублікувала «лист плачу», у якому оплакувала загибель мирних жителів Ізраїлю та Гази, а також дії як ЦАХАЛу, так і бойовиків ХАМАС. Однак у деяких заявах палестинських християн не визнається роль ХАМАС у розв'язанні війни та не засуджується наймасштабніше масове вбивство євреїв із часів Голокосту.
Після того, як уляжеться пил, євреї згадають це мовчання, сказав Томас, тепер уже колишній член правління.
«Якщо ви цього не визнаєте, то в очах месіанської спільноти ви в якомусь сенсі це схвалюєте, – сказав він. – Такий хід думок не завжди справедливий, і це не завжди вірно за своєю суттю. Але це так сприймається».
77-річна Лоден завжди була оптимісткою. Вона виступає за мир та примирення між євреями та палестинцями, хоча з моменту її переїзду до Ізраїлю вона стала свідком шести війн. Але цей напад вплинув на неї по-іншому. Через пережите горе вона не могла рухатися кілька днів.
«Я не знаю, чи можливе примирення, – сказала мені Лоден, коли ми з нею розмовляли у неї вдома в Нетанії в західно-центральній частині Ізраїлю. – Ми багато років обговорювали питання на кшталт: "Чи можемо ми створити наратив, який послужив би мостом між двома народами? Чи можемо ми створити теологію, яка послужила б мостом між двома народами?" І всі ці спроби зазнали невдачі».
Вона готова спробувати ще. Але не зараз: «Бувають моменти, коли ви можете говорити про ці речі, і моменти, коли не можете. Зараз не час».
Тим часом, парадигма поселенського колоніалізму, тобто наратив про те, що білі єврейські поселенці прийшли колонізувати смагляве корінне населення, а не асимілюватися, набирає обертів серед палестинців, таких як Анфус, і саме так вони бачать нинішню війну – як колоніальну війну на знищення культури та згуртованості корінного населення.
Подібні формулювання можуть покласти край будь-якому діалогу про мир і примирення. Для багатьох євреїв «білі європейські колонізатори», якими вони нібито є – це ті люди, які вбили мільйони євреїв у 20 столітті. Вони вказують на Тору як на письмове свідчення того, що вони теж мають історичні права на цю землю. Вони кажуть, що бажання палестинців, щоб вони зникли, може бути також рівносильним свого роду геноциду.
Даніель каже ізраїльським євреям: «Я не пропоную стерти Ізраїль із лиця землі. Я говорю про те, що нам необхідно переосмислити основи нашого політичного ландшафту, щоб усі ми могли жити тут і мати рівні права, щоб наші права та свободи ґрунтувалися на нашому громадянстві, а не на етнічному чи релігійному походженні. Я хочу таку країну, у якій однаково ставляться до всіх її громадян».
Після подій 7 жовтня учасники з обох сторін конфлікту запитували Даніеля: «Чи є після цього сенс у примиренні?».
Але саме через цю війну примирення й має сенс, стверджує Даніель.
«Ми повинні створити умови, у яких люди зможуть спілкуватися та працювати зі своїми емоціями, – сказав він. – Бо інакше ми отримаємо тотальний вибух люті та гніву, який призведе до помсти та руйнувань. А цей цикл ми й спостерігаємо зараз».
«Мусалаха» хоче спробувати поєднати дві, здавалося б, несумісні ідеї, сказав мені Салім. Він хоче сприяти примиренню та взяти на озброєння уявлення про Ізраїль як про колоніально-поселенський проект.
«Я дуже на це сподіваюся», – сказав він. Він бачить зростання розуміння з боку Ізраїлю та міжнародної спільноти необхідності знайти рішення ізраїльсько-палестинського питання після того, як багато років вирішення цього питання просто відкладалося. «Мусалаха», за його словами, є пророчим голосом.
Питання тепер у тому, чи думатимуть інші учасники процесу так само.
Коли ми з Анфусом прогулювалися вулицею Зірки у Віфлеємі, йому зателефонував Даніель. Він намагався переконати Анфуса дати «Мусаласі» ще один шанс. «Прочитай наш останній бюлетень, – сказав йому Даніель. –Ми рухаємось у новому напрямку. Це змінить ситуацію».
«Подивимося», – сказав Анфус.
Софія Лі є штатним міжнародним кореспондентом Christianity Today.
