У своєму скандальному посібнику зі знайомства з жінками в Стародавньому Римі, опублікованому в 2 році н.е., поет-елегік Овідій у якості чудового місця для пошуку свого кохання рекомендував гладіаторські бої. Овідій стверджує, що є щось особливе в спостереженні за тим, як люди борються на смерть.
У такому повсякденному прийнятті Овідієм насильства як джерела розваг респектабельної публіки не було нічого нового. Навпаки, це було скоріше нормою в дохристиянській античності. Наприклад, трохи більше ніж за 400 років до Овідія анонімний автор «Конституції афінян» скаржився на те, що він вважав однією з найбільших соціальних хвороб Афін – він обурювався, що на вулицях Афін людині не зрозуміло, кого з перехожих можна бити. Рабам, думав він, потрібний якийсь такий одяг, щоб ви знали, що їх можна вдарити.
Можна було б продовжити, але суть ви зрозуміли – життя в античному світі визначалося повсюдним прийняттям насильства. Щоправда, деякі давні люди оплакували цей факт, але вони не чекали, що це колись зміниться.
То чому ж сьогодні ми не такі? Якщо коротко, то відповідь звучить так: 2000 років християнства. Зміни, які внесло християнство, впровадивши співчуття й милосердя в цей за замовчанням жорстокий світ, є настільки цілісними, що сучасним американським християнам це важко зрозуміти. Ми сприймаємо наші норми щодо насильства як щось звичайне, але це не зовсім так. Вони суто християнські й тому їх варто берегти.
Різницю між християнською та язичницькою думкою найвиразніше видно у відношенні до громадянського населення на війні, й одним із кращих джерел для розуміння цієї різниці є не хто інший, як Юлій Цезар. У 50-ті роки до нашої ери Цезар був головним римським полководцем. Воював він у Галлії. Його офіційною метою було підпорядкування цих земель для повного та безпечного поглинання Римом.
Але Цезар відчував, що його кар'єра перебуває в застої, і йому була потрібна підтримка з боку римської громадськості. Що мала зробити людина, яка опинилася в такому скрутному становищі, до настання епохи соціальних мереж? Тут хотілося б зазначити, що TikTok зовсім не є необхідним інструментом для документування злочинів – Цезар писав про свої військові перемоги з жорстокими та наочними подробицями, що увійшли до роботи, опублікованої частинами в Римі, яка згодом стала відомою як «Галльська війна».
Якщо ви коли-небудь задавалися питанням, що доброго зробило християнство для нашого жорстокого світу, що роздирається війнами, то текст Цезаря, цілком відповідний іншим воєнним творам, що збереглися з часів греко-римського Середземномор'я, дає на це досить чітку відповідь.
В одному разючому епізоді армія Цезаря стикається з великою групою германських біженців, вигнаних зі своїх домівок іншим племенем. З опису Цезаря очевидно, що це не солдати, а беззбройні сім'ї. На подив натовпу, Цезар віддає наказ про повномасштабну військову атаку.
Й ось починається різанина – солдати Цезаря переслідують беззахисних чоловіків, жінок і дітей, які біжать до найближчої річки, де деякі з них стрибають у воду, марно сподіваючись урятуватися. Цезар хвалиться, що в цій «битві» серед римлян не було жодного вбитого, хоча чисельність противника становила 430 000 осіб. Цезар не називає точну кількість жертв, але сучасні археологічні знахідки на тому місці підтверджують суть його повідомлення – тут загинуло 150 000 мирних жителів.
Це число менше, але навіть воно набагато перевищує планку в 5000 знищених ворогів, яку Рим вважав найменшим показником, за якого полководець міг претендувати на тріумф – найвищу військову честь, доступну римлянину. Іншими словами, та різанина не мала жодного військового виправдання навіть за законами того часу. Це була безглузда жорстокість, результат повного знецінення життя не-римлян, і це був лише один із кількох подібних епізодів, які, на думку Цезаря, могли стати гарним піаром.
Коли ми читаємо подібні історії, то ми охоче називаємо їх геноцидом. Але вчені, зокрема Майкл Куликовські й Трістан Тейлор, стверджують, що ніхто з тієї аудиторії Цезаря й оком не змигнув, читаючи ці описи насильства. Навпаки, він став ще популярнішим серед населення Риму. Іншими словами, жах, який охоплює нас під час читання тексту Цезаря, це явно наш жах – продукт 2000-річного християнського вчення про безумовну цінність людського життя.
Християнство запропонувало радикальну та безпрецедентну альтернативу Цезарю та тодішньому світу. Навіть поняття справедливої війни, хоч би якими б проблематичними вони не були, кореняться в зовсім іншому способі мислення, ніж той, який пропонувався дохристиянським світоглядом. Замість того, щоб дозволяти імперіям жорстоко поводитися з людьми на власний розсуд, теорія справедливої війни визначає стандарти, яким повинна відповідати війна, щоб уважатися виправданою. І навіть наше невдоволення цією традицією є по суті прикладом християнізації нашого мислення.
Центральне місце в цих змінах займає революційний акцент християнства на образі Божому (Бут. 1:27). Хоча ця ідея була важлива і в ранньому юдаїзмі, саме завдяки прийняттю цієї концепції християнством і швидкому його поширенню Середземномор'ям вона стала широко відома. Християни стверджували, що всі люди є безцінними в Божих очах. А в язичницькому світогляді, в рамках якого діяв Цезар, цінність життя залежала від низки суб'єктивних факторів, у тому числі від думки полководця, який проводив атакуючі дії.
Дійсно, як і в «Конституції афінян», люди в римському світі належали до однієї з двох категорій: ті, кому не можна було завдати шкоди без наслідків, і ті, кому можна було завдати шкоди, загалом, за власним бажанням. Римські громадяни, особливо чоловіки та особливо аристократи, потрапляли до першої категорії. До другої категорії потрапляли негромадяни, особливо раби.
Саме тому, наприклад, Павло неодноразово підкреслював своє римське громадянство під час свого служіння (зокрема, Дії 16:38) – це ставило його в привілейоване становище, і він використовував це на благо євангелії. Але загалом перші християни вважали такі відмінності недійсними. Бог любить кожного носія Його образу – чоловіків і жінок, рабів та вільних, римських громадянин та інших (Гал. 3:28). Саме через цей різний світогляд такі різні новонавернені, як шляхетна жінка та її рабиня, могли померти разом, як мученики за свою віру.
Навіть у країнах, які все більше стають постхристиянськими, християнська позиція щодо цінності людського життя, як і раніше, формує наші погляди на війну. Це стало джерелом нашого жаху щодо насильства проти цивільного населення та основою офіційних інструментів захисту життя цивільного населення, таких як Женевська конвенція. Саме християнство стало причиною того, що ми відчуваємо обурення, змішане зі смутком та жахом, коли бачимо навмисні та жорстокі напади на цивільне населення, як у випадку Цезаря, коли він воював проти беззахисних галлів, так і в разі вбивств та сексуального насильства з боку Хамасу проти ізраїльських громадян у жовтні минулого року та ракетних ударів Путіна по українському цивільному населенню, що тривають останні два роки.
Історія показує, що християни ніколи повністю не жили відповідно до сповідуваної ними віри в образ Божий. Каменем спотикання для моєї матері-єврейки, наприклад, стало те, що деякі люди, які називають себе християнами, сприяли Голокосту: на її батьківщині, в Україні, християни іноді здавали своїх сусідів-євреїв нацистам. Ми можемо також згадати хрестові походи та багато інших проявів жорстокості. В історії Церкви багато крові.
Але історія також показує, наскільки страшним був би світ, позбавлений моральних принципів, що називають зло злом, поняття образу Божого та інших аспектів християнського світогляду. Вона показує жах світу, керованого Цезарем, а не Христом.
Надя Вільямс – автор книги «Християни та культура в ранній церкві» (Zondervan Academic, 2023) і книги, що готується до виходу, «Матері, діти та політика тіла: стародавнє християнство та відновлення людської гідності» (IVP Academic, 2024).
