Ця стаття є переробленим варіантом статті з бюлетеня Расела Мура. Підписатися на бюлетень можна тут .
У своїй колонці в New York Times мій друг Девід Френч писав про те, що він відчував, коли його «скасувала» його ж деномінація, Пресвітеріанська церква в США. Пізніше він розповів мені, наскільки був приголомшений тим, як багато людей миттєво відгукнулися на статтю – усі вони були засмучені тим, що їх також «скасували» церкви або християнські організації, які вони любили і яким служили.
Я зовсім не здивувався.
Звичайно, здебільшого людей «скасовують» не так, як ми зазвичай використовуємо це слово, а більше як у ситуації, описаній покійним Віллом Кемпбеллом. Він жартував, що Національна рада церков його не «звільняла». Вони просто щодня запускали рій бджіл у його кабінет, поки він не пішов добровільно.
Так само й сьогодні багатьом людям, які почуваються «бездомними», їхні рідні церкви чи традиції не кажуть: «Геть!» Натомість ці люди стикаються з більш спокійною формою вигнання.
Вони стикаються з людьми, яких вони люблять і які тепер від них очікують відповідності новим правилам приналежності. Іноді це пов’язано з певними політичними вподобаннями, притаманними більшості. Іноді це пов’язано з готовністю «подолати» свою опозиційність до того, що лідери церкви чи християнської організації вважають прийнятними гріхами. Іноді це відбувається з цими людьми навіть не в їхніх власних церквах, а в їхніх теологічних чи деномінаційних «домівках» або навпаки. Це збиває з пантелику. Це дезорієнтує. Іноді це злить.
Однак насправді це горе.
Люди, які стикалися з цим у власному житті, часто запитують мене: «Скільки потрібно часу, щоб це пережити?» Я зазвичай цитую відповідь кандидата в президенти Джорджа Макговерна, який програв вибори з розгромним результатом, коли йому поставив подібне запитання кандидат у президенти Уолтер Мондейл, який також програв вибори з розгромним результатом, тільки пізніше. Макговерн тоді відповів: «Я вам повідомлю, коли це станеться». Але рання версія мене мала б зовсім інший погляд на це питання.
Коли я був молодим докторантом у Теологічній семінарії Південної баптистської конвенції в Луїсвіллі, штат Кентуккі, я проводив у нашому навчальному закладі панельну дискусію на тему війни та миру за кілька тижнів після терористичного акту 11 вересня 2001 року. Мені хотілося, щоб відбулася справжня дискусія, а не якась карикатура на дискусію, тому я спробував включити в панель пацифіста. Зрештою, я домовився з пастором дуже прогресивної баптистської церкви в нашій громаді, яка розійшлася з нашою деномінацією після років суперечок.
Пізніше цей пастор сказав мені, що, на його думку, ті з нас, хто знаходиться на консервативному боці розколу, насправді не розуміють, що таке втрата почуття причетності й відчуття дому. «Це схоже на розлучення», – сказав він.
З усією своєю молодою зарозумілістю я відповів: «Насправді, це більше схоже на те, як після розлучення твоя колишня продовжує приходити до твого будинку з мегафоном, незважаючи на судову заборону». Моє неявне повідомлення було таке: «Суперечку вичерпано. Ми виграли. Ви програли. Живіть собі далі».
Щоб перелічити усе, у чому я помилявся, треба було б написати цілу книгу, але ось один із прикладів: я не мав уявлення, що травматичний досвід у цьому випадку був не просто метафорою. Те, що описував цей пастор, було не про «Регламент Роберта» чи навіть не про те, які підручники з систематичної теології будуть використовуватися в альма-матер. Він говорив про горе, а я ще кілька десятків років не міг зрозуміти, про що він говорить.
Ми не будемо казати людині, яка пережила втрату батьків, брата, сестри, давнього друга, чоловіка або жінки «переживіть якось це» або «живіть собі далі». Більшість із нас зробили б те, що Ісус зробив для Марії та Марти, які оплакували смерть Лазаря: ми плакали б разом із тими, хто втратив близьку людину (Івана 11:35). Проте багато хто з нас не знають, що робити, коли самі переживають таке горе. Насправді багато хто в момент несподіваної церковної бездомності хоче почути слово надії.
Я б сказав на це: не спішіть.
Звичайно, надія реальна, і я кажу це не тільки в довгостроковій перспективі Книги Об’явлення – вона реальна вже зараз. Бог робить щось нове. Старі союзи розхитуються, але утворюються нові.
У громадянському політичному просторі ми часто бачимо, що фундаментальний поділ відбувається не там, де ми звикли, між лівими й правими, а прямо посеред кожного табору. Люди з фундаментальними розбіжностями щодо важливих питань раптом виявляють, що їх об’єднує чи розділяє те, чи вважають вони потрібними демократичні принципи та конституційні норми для проведення отих критично важливих дебатів.
Те ж саме відбувається і в релігійному просторі. Ми звикли до розмежувальних ліній, про які ми дізналися, коли стали дорослими: кальвіністи проти армініан, цесаціоністи проти харизматів, комплементаристи проти егалітаристів. Розмежувальні лінії зараз знаходяться в різних місцях, і утворюються незвичайні союзи. З самого початку Церкви Бог працював із тим, що один вчений називає «терплячою розчиною». Зміни завжди дезорієнтують і часто є болючими.
І багато чого з того, що Бог має зробити, може виникнути лише через такі потрясіння. «Я вважаю, що для того, щоб подолати містечковість, ви повинні досить непогано знати себе, – якось сказала Фланнері О'Коннор. – Я вважаю, що знати себе означає знати своє містечко, а також знати світ і в певному сенсі, як це не парадоксально, бути вигнанцем із цього світу. Таким чином ви матимете відстороненість».
О'Коннор потрібна була вкоріненість – відчуття належності до південців та знання інших південців, зокрема протестантів Біблійного поясу. Однак їй також потрібне було своєрідне вигнання – досвід належності до римо-католицької меншини в Мілледжвіллі, штат Джорджія. Що б не було на черзі, як от наближення американської церкви до всесвітнього тіла Христа, але воно потребує таких змін, які можуть здаватися страшними. І багато хто з нас буде сумувати за втраченим.
Декому з нас слід прислухатися до того, що Ісус сказав своїм послідовникам: «Пам’ятайте про Лотову дружину» (Луки 17:32). Горе не повинне змушувати нас постійно озиратися назад. Але багато кому з нас також слід пам’ятати, що Ісус, навіть коли він сказав, щоб ми цього очікували, усвідомлював, що втрата домівки буде болісною (Матв. 10:17–21).
Апостол Павло сказав нам, що ми повинні «хвалитися» у своїх утисках, але він не сказав нам сприймати їх як щось менше, ніж утиски. Натомість ми маємо бачити, що «утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить» (Рим. 5:3–5). Обійти терпеливість і досвід та прийти безпосередньо до надії означає якийсь інший шлях, ніж той, який пропонує Святий Дух.
З мого досвіду люди, які не дають собі часу посумувати за втраченим, часто погано закінчують. Дехто з них виявляє цинізм, сприймаючи будь-який зв’язок як підозрілий, а ми знаємо, що відбувається з людьми, які ізолюють себе від інших. Дехто з них, коли мине час, зрештою починає шукати дзеркального відображення того, що вони колись мали, так ніби протиотрутою від будь-якої проблеми є її протилежність. Фундаменталізм тих, хто знаходиться праворуч, стає фундаменталізмом тих, хто знаходиться ліворуч, і навпаки. Кінець цього шляху – розчарування та виснаження.
Ось чому Томас Еліот у моєму улюбленому вірші «Іст-Кокер» пише:
Я сказав своїй душі, заспокойся й ні на що не надійся,
Бо надія оманлива; чекай без любові,
Бо любов оманлива; залишається ще віра,
Але віра, любов і надія й самі чогось чекають.
Я звертаюся до тих, хто відчуває себе бездомним: сумуйте з надією, але пам’ятайте, що насправді є місце під назвою Дім. І не забувайте, що навіть маючи надію, сумувати можна.
Расел Мур – є головним редактором Christianity Today і очолює Проєкт суспільної теології.
