У Євангеліях ми читаємо, як гурт солдатів прийшов заарештувати Ісуса й віддати Його на розп’яття. Намагаючись зупинити їх, апостол Петро вийняв меча, щоб захистити Ісуса від небезпеки, але не зовсім точно ним скористався й відтяв одному з солдатів вухо. Реагуючи на цю пригоду, Ісус використав останні хвилини зі своїми послідовниками на те, щоб розповісти їм про небезпеку політичного й релігійного насильства.
Він докорив Петрові такими широко цитованими сьогодні словами: «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мт. 26:52). Насильство, вчив Ісус, тільки спричинить ще більше насильство, і все піде по спіралі, знищуючи людей, рухи й навіть цілі країни.
Але Ісус не просто виголосив політичну промову. Він зцілив солдата, який прийшов, власне, заподіяти Йому шкоду (Лк. 22:51).
Цей самий солдат разом із своїми товаришами заарештував Ісуса, після чого Він пройшов через санкціоновані державою тортури та був страчений. Таким чином зцілення не було «коментарем» на політичну позицію того солдата. Він зцілив його не тому, що вважав, що дії проти Нього були справедливими. Зцілення стало визнанням того, що цей ворог також був людиною, тому що існують моменти, коли ми повинні відкласти політику вбік і подивитися на наших опонентів як на таких же, як і ми, носіїв образу Божого.
Ми бачимо один із таких моментів після спроби вбивства колишнього президента Дональда Трампа. Незалежно від нашої партійної приналежності, ми повинні оплакувати цей напад, сумувати через смерть у натовпі батька, який захищав свою родину, і молитися за всіх, хто постраждав від цього невиправданого акта насильства.
Однак для християн молитися нескладно. Практикувати чесність щодо стану нашої країни набагато складніше.
Було б нещиро з нашого боку робити вигляд, що трапилося щось неймовірне. Ми в цій країні бачили забагато смертей, щоб діяти так, ніби це є чимось поза нашим розумінням. Ми бачили стрілянину по школярам і відвідувачам церков і синагог, по людям в нічних клубах, магазинах і студентських містечках, по чорношкірим хлопцям, які вийшли на пробіжку. Ми втратили право робити вигляд, буцімто ніхто не стане стріляти в політика. У кожному куточку цієї країни бурлить небезпечний гнів, і в Пенсильванії він просто вилився через край під час передвиборного мітингу.
Політичне насильство вже давно стало частиною нашої риторики. Наш дискурс у соціальних мережах – це мертва пустеля. Розмови про громадянську війну всюди тривають у фоновому режимі, тому що ми вважаємо своїх співвітчизників, які не розділяють наших поглядів, цілковитим злом. Ми навчилися бачити своїх політичних опонентів як безособову масу невдах, які загрожують усьому, що нам дороге, як небезпеку демократії.
Зрозумійте мене правильно. У політиці дійсно високі ставки. Існують дійсно небезпечні політичні ідеї. Існують люди, які дійсно хочуть підірвати демократію. Політика впливає на реальний світ, і зараз не час робити вигляд, що це не так.
Але не всі відмінні точки зору мають такий рівень небезпеки. Наші друзі й сусіди, які не погоджуються з нами, не є просто ходячим набором найгірших ідей із того боку барикад. Але якось ми стали чужими одне одному, і в цьому нашому розділенні процвітає розбрат. Легко засуджувати насильство, коли воно вибухнуло, важче визнати, що воно є навколо нас уже певний час і заповнює прогалини, утворені відчуженням.
Нелегко відстежити початок страху, який я зараз відчуваю за нашу країну. Я й справді пам’ятаю перший його порух, який я відчув під час інаугурації колишнього президента Барака Обами в 2009 році. Мій син-підліток тоді був ще немовлям, але я розбудив його й посадив перед телевізором. Я хотів потім сказати, що ми дивилися інаугурацію першого чорношкірого президента нашої країни разом. Я був сповнений надій, але я й боявся, що його можуть убити.
Коли Обама вийшов із машини й пішов по проспекту Пенсильванії, я думав про себе: «Йди назад у машину. Тут небезпечно». Те відчуття страху повернулося, коли я вперше почув про спробу вбити Трампа. У цій країні небезпечно, і так триває вже деякий час. Кожні вибори здаються більш важкими, такими, що викликають розколи, і навіть усе більше небезпечними.
Чи є вихід із цього смертельного піке? Так. Ми повинні засудити насильство, яке ставить під загрозу всю нашу соціальну тканину. Ісус був правий, коли в Гетсиманському саду описав ненависть і вбивство як соціальну заразу, яка розповсюджується від людини до людини. Наївно було б уважати, що хвороба, яка заражає все наше життя, не добереться до виборів. Країна, не здатна захистити школярів, не захистить і кандидата в президенти. Країна, яка не може контролювати свій віртуальний гнів, не зможе контролювати й гнів фізичний.
Слова – це не завжди насильство. Насильство – це насильство, однак «добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його!» (Лк. 6:45).
Ми повинні поводитися як люди, здатні провести вільні й прозорі вибори, засновані на відповідних принципах, у шанобливій, чесній конкуренції. Усі кандидати повинні проводити залишок своєї кампанії з прицілом на відновлення громадської довіри. Усі вибори важливі, але останні кілька місяців саме цих виборів можуть задати імпульс на десятиріччя вперед.
Трамп, президент Байден і будь-який інший кандидат повинні найближчими тижнями провести дебати, щоб американці побачили їхнє бачення майбутнього Америки. Вони повинні окреслити свої дійсні плани для країни та пояснити, чому ми повинні за них проголосувати. Перестаньте сперечатися, хто краще грає в гольф. На карту поставлене майбутнє країни.
Кожен американець, якого турбує майбутнє демократії, повинен проголосувати, або за когось із двох основних, або за іншого кандидата. Явка на вибори повинна показати, що ми живемо за принципами, про які говоримо. Навіть на цьому етапі можна присвятити себе пошуку кращого шляху.
Петро не єдиний із ранніх віруючих удався до насильства. Павло, який написав чверть Нового Заповіту, брав участь у вбивстві першого християнського мученика Степана (Дії 7). Зміни в серці Павла відбулися тоді, коли він їхав, щоб заарештувати та ув’язнити свої тодішніх опонентів. Його зустріч з Ісусом заставила його відмовитися від насильства як засобу розвитку, і залишок свого життя він подорожував Римською імперією з тим, щоб змінювати життя без використання людської зброї. Він не навернув жодної людини силою меча. Замість цього він використовував дискусії. Нам треба, щоб Америка знову повернулася до цивілізованої дискусії, з використанням даних і аргументів, а також любові.
В одному з найвідоміших уривків із послань Апостола Павла, 1 Коринт. 13, він описує любов, як терплячу, добру, таку, яка не шукає свого, не надимається, не гнівається. Він говорив про любов, яка не пам’ятає поганого. Він називає її найбільшою з усіх чеснот і має на увазі любов, яку ми, християни, можемо демонструвати щодо одне одного (Гал. 6:10, Ів. 13:35).
Але ж і любов до інших залишається одним із центральних елементів християнського вчення (Лк. 10:25–37). Беручи до уваги атмосферу ненависті навколо нас, нам слід відновити цю любов у якості основоположного принципу церковного життя й дозволити любові виливатися у світ. Сьогодні це може бути нашим найдієвішим свідоцтвом.
Ісав Макколлі (@esaumccaulley) є автором книги «Чи далеко до обіцяної землі: як одна чорношкіра родина знайшла надію та вижила на Американському півдні» та дитячої книги «Енді Джонсон і марш справедливості». Він є доцентом кафедри Нового Заповіту й публічного богослів’я в коледжі Вітон.
–
